Слава ЗСУ!

Вночі я не міг заснути. Зтуляв повіки й перед внутрішнім зором одразу виникала вона. Уявлялась такою, якою була, коли щойно вслід за Марчелом вийшла з вагончика: ще розпашіла, ще збуджена, звабна. Певно останньої хвилі накинула на палке тіло барвисте платтячко. Либонь ще й піт не висох у неї між лопатками. І очі… в них іще не вичах, ще вгадувався хтивий блиск!.. Я дрижав. Нікого й ніколи в житті не хотів я так, як її!

Я боровся. Я чесно прагнув позбутися негаданої мани: згадував Раїсу, крихітку-доньку, переконував себе, що Лучіка не моя й не може бути моєю, та вона й мови нашої не знає! Але все було марно. Я згинув, втонув у тих її безсоромних, зовні наївних, аспідних перлах і десь у глибокостях душі вже розумів: повороту чортма!

Назавтра ми перетягли риштаки до іншої стіни і я не міг бачити, що робиться в сусідському стані. І її не бачив. Обідом зумисне почовп до їхнього вагончика, буцім, щоб позичити в Кості висок, але Лучіки ніде не було. Повернувся розчарований і злий.

А по обіді в нас зламалася бетономішалка. І поки Сава – мастак на всі руки, крутився біля вкляклої залізяки, треба було тягати розчин від сусідів. Зрозуміло – носієм зголосився бути я. Дорідною підмосковною грязюкою чвалав я до молдаванів та на всі очі видивлявся „свою” Лучіку; повертався назад, тяг стопудові шаплики з місивом і розчаровано зітхав, бо чорноокої „Кармен” ніде не бачив. Висипав розчин і знову, не віддихаючи, швидкував до сусідів, сподіваючись, що вже цього разу…

Мені пощастило всього двічі: перший раз, коли вона виливала з відра помиї, певно прибирала в вагончику, а вдруге – коли сиділа на сходинці того ж вагончика, прихилившись до одвірка та мрійно дивлячись удалину. Сьогодні вона була інша, сьогодні не видивив я в ній ні зверхності, ні самозакоханості, ні безсоромності, але такою вона подобалась мені ще дужче! „Повернусь наступного разу, підійду й заговорю!” – поклав собі, але коли знову прийшов по розчин, то її на приступці вже не було.

Увечері кілька наших пішли в гості до сусідів. Не варто й казати, що серед них брьохав і я. Моя права долоня була забинтована – так завзято тягав розчин, що натер на п’ятірні пухиря. Лучіки й Марчела не було. „По гриби пішли,” – хитрувато моргнув Костя. Всі радісно заіржали. Я теж удав, що мені смішно… Зате назавтра…

Через пухир я нічого не міг робити й Сава вирядив мене до сусіднього сільця (в нашому крамниці не було) по провізію. А від їхньої бригади пішла Лучіка…

Йти було кілометрів зо три. Веселенька стежечка бігла невисоким розгонистим пагорком, по якому то там, то там чатували, наче нашорошені косулі, прегарні зграйки берізок. Я ніколи не вірив ні у Всевишнього ні в нечистого, але тут вирішив: це знак.

– Тобі скільки років? – спитав, аби почати розмову.

– Ну инцелєг, – промовила вона хвилюючим гортанним голосом, який досі я чув тільки оддалік.

– Тобі, – я тицьнув у неї пальцем, – тобі скільки? Вісімнадцять? Двадцять? Скільки?

– Єу? А-а, ань! О, я стара. Маю, м-м-м – двадцять чотири!

Вона таки шурупала трохи по нашому.

– Ти мені любишся, – сказав я.

Вона мовчала.