Слава ЗСУ!

– Ти дуже мені любишся!

Вона мовчала. Не розреготалася, чого я страшився. Не осміяла.

Я її спинив. І зазирнув у вічі. Вперше я бачив їх так близько! В них було тільки задерикувате підліткове зацікавлення. І більше нічого, ні боязкості ні дивування.

– Дуже любишся!

– Че инсамне? Єшть индрагостіт?

Я мотнув головою.

– Що? Що це є?

Пряме питання й вона чекала прямої відповіді. Та що я мусів відповісти? Що маю жінку й чотирирічну доньку? Брехати я не міг, відчував, що не можу. Відчував, що ця дівчина – це не буденний „зальот” у відрядженні, відчував, що це надовго, назовсім...

– В мене жінка. Й чотирирічна донька.

– Хайдєм! – Вона рушила вперед. – Магазин!

Далі йшли мовчки. Вона ступала зажурено, тихо, не знаходив я вже в її очах ні задерикуватості ні цікавості. Й картав себе за це.

Коли вертались назад (я по джентльменському пер і свої торби й її) на тому самому згірку вона стала:

– Я маю трьох сестер і двох братів. Мій тата п’є рекіу, а мама й ми всі лукрем ла тютюн. Кожен день. Мої сестри не йдуть у шкоала, а йдуть ла тютюн… А Марчел сам, їден. Має багатих тата й мама. І він хоче брати мене де соціє – заміж.

– І як воно тобі? – спитав я.

Вона відповіла коротко:

– Хайдєм!

Наступного дня я бачив, як вони сварились. Лучіка й Марчел. Зайшли за щойно складений пристінок, Марчел махав руками, галасував, а вона стояла відвернувшись упівоберта, й непокірливо підвівши догори підборіддя. Він шарпнув її за плече й ударив по щоці. Я скреготнув зубами. А вона кинула йому в обличчя якесь скупе лунке слово й швидкими гнівними кроками попрямувала в невеличкий гайок, котрий починався зразу за будмайданчиком. Марчел за нею не пішов. Пішов я.

Вона стояла, прихилившись спиною до стовбура та звівши вгору голову. Побачила мене, згорда всміхнулась:

– Чого прибіг?

– Що він хоче від тебе?

– Наші бербацій хочуть від нас, – вона зробила безвиразний рух рукою, – все. Чоловік може все, а фемєя не може нічого. У вас теж так?

– Ні, – сказав я. – Я не хочу все. Я хочу одного. Щоб ти була моєю. Я покину жінку, розведуся. Розумієш? Ми будемо вдвох. Я все для тебе зроблю. Працюватиму, тебе достачу й рідним твоїм поможу – я роботящий. І я ніколи тебе не вдарю. Поїдем туди, де нас ніхто не знає, та почнемо спочатку. Ти й я. Розумієш? Ти розумієш мене?

– Инцелєг…

Я взяв її за передпліччя й наблизив до себе. Але вона відступилася:

– Ні. Так – ні. Я не курва. Треба, щоб по чесному. Дутє, іди й скажи йому. Тоді…

Я пішов. Визвав Марчела надвір, сказав. Він мене вдарив. Цілком резонно. Я б і сам урізав на його місці. Я сприйняв той тичок, як плату за Лучіку й не збирався давати здачі. Але він гепонув мене знову. І я відповів. Ми зчепилися поміж будівельного руб’я, посеред буйної, либонь найрозкішнішої в світі, російської тванюки (все оте їхнє пвдмосков’я, скажу я тобі – суцільна тванюка!), він був вищим за мене й крижастішим, але якимсь недоладним, а я меншим, та жилавішим. Ми довго товклися по кісточки в місиві, кріпко тримаючи один одного за барки й голосно, як воли, сопучи. Потім він знов спробував мене вдарити. Це було б уже втретє і я йому не дозволив, і вгатив сам. А тоді таки вдалося йому. А тоді ми впали, він притис мене до землі, ледь не втопив у гниловоді, та я вивернувся і втовкмачив у грязиво його. Ми боролись люто, затято, мовчки; він тільки випльовував зрідка, навпереміж з дриснею, якісь обривисті слова по молдавському.