Слава ЗСУ!

Ніхто так і не переміг. Ми просто втомилися, виснажились украй, та попідводилися з калюки захекані й страшні, наче якісь нетутешні звірі. Та ні, переборов таки я. Бо коли почвалав на річку митися, то Лучіка пішла за мною. Вона мила мені спину й полоскала в воді сорочку. А коли я роздягнувся зовсім – відвернулась. Була тиха, спокійна. Дивилась на мене, як дружина дивиться на чоловіка, коли той повертається натруджений з роботи.

Але тієї ночі між нами нічого не було. Спати вона, як і раніше, пішла до нашої куховарки, баби Настасії.

Назавтра я відпросився в Сави й пішов у село – шукати для нас квартиру. Похмурі місцеві лісовички важко піддавалися на вговори; почувши мою просьбу, непривітно хитали кошлатими головами, наче ховали в тих убогих зрубових своїх „ізбах” бозна-які цінності й остерігалися виказати скарб зайді. Врешті я таки напитав кімнату в однієї старенької, але проворної тітоньки, й то заплатою мала слугувати полагоджена мною за літо крівля. Було трохи далеко від будмайданчика, та що поробиш… А повертаючись, стрів Харитонівну, місцеву поштарку.

– От добре, що вас побачила, – зраділа вона, – а то чалапати аж на стройку… Ось, передайте пожалуйста, одному з ваших телеграма. Тільки неодмінно ж передайте!

– Добре, – заспокоїв я Харитонівну, – передам.

Хоча передавати не було знадоби – телеграма адресувалась мені: „Терміново приїжджай захворіла Надійка Раїса”.

Я не міг її кинути. Щойно знайшовши, не міг втратити знов. І я повіз Лучіку з собою…

Інокентій замовк, колупнув нігтем цятку на пластиковій поверхні столика, зітхнув.

– На мій стид, я зовсім не думав про Надійку: що з нею, як? Раїса там, отже все норма. Я думав тільки про Лучіку. Ми їхали в плацкартному вагоні й не могли вільно розмовляти, я лиш дивився на неї, загадкову, звабну, й не вірив, що це справді, що вона моя. Я її ще не пізнав. Але я не квапився. Вона була моя й тому я не квапився…

А за сорок днів до цієї притишеної нічної розмови події розгорталися значно стрімкіше…

Чолов’яга в синій робітницькій спецівці зупинив авто біля під’їзду якоїсь багатоповерхівки й, перш ніж залишити салон, огледівся. Навколо було тихо, ніхто не гнався, ніхто не звертав на нього уваги. Водій брудно-червоних „Жигулів” полегшено й шумно зітхнув, скинув картуза, спецівку та виліз з легковика. Він справді був невисоким, вайлуватим, але не клишоногим і зовсім не схожим на ведмедя. За його велику круглу голову міцно тримався рясний русявенький їжачок, за синьо-зелені очі – вираз давньої образи.

Вкотре озирнувшись, чоловік нехапливим, проте нервовим ходом рушив попід будинком, минув його й поспішив до невеличкого скверика, де двоє-троє господарів вигулювали псів. Перетнув скверик, вийшов на сусідню вулицю, проминув кілька кварталів, разів зо три при цьому оглядівшись, і звернув на просторе, з алейками та клумбами, подвір’я якогось шпиталю. Там присів на лавку, впхнув руку до гірчичного поліетиленового пакета, котрого ніс у руці, й налапав барсетку.

– Є! – промуркотів задоволеним, охриплим від збудження голосом. – Є рідненька! Нікому не оддам…

Втиснув у пакет другу руку, спробував розстебнути „блискавку”, та намацав пломбу.

– А, блін! Ну нічо, ми зараз!

Дістав запальничку, витяг край барсетки з пакета й перепалив нитку. Крадійкувато озирнувся, знову впустив барсетку в пакет і нетерпляче заходився порпатись там обома руками.