Слава ЗСУ!

І знов шарпанина, нерви… Слід було їхати в Київ, шукати ліки, шукати гроші; а лікарі барилися з остаточним діагнозом, сумнівалися, сперечались; а родаки вишукували якихось зачучверених відьом-шептух – ті бралися оздоровити Надійку без ніякої операції. Раїса металася з одного краю в інший, просила ради, а я никав за нею безголосою та майже безтілесною марою й краявся, бо минав день, другий і третій, а Лучіка чипіла сама між незнайомих облич, з яких либонь цілили вже на неї єхидні позори; а я не міг до неї прийти й нічого не міг сказати Раїсі, хоча й збирався. Я рвався між сім’єю та коханкою, ввивався в цій немилосердній круговерті, як сіромашний пізній лист на простиглому поземку й не знаходив виходу. Всіма потугами своєї розгнузданої душі я прагнув до неї, до своєї квітки, а Раїса посилала мене в Київ, мав там когось просити, когось умовляти, комусь обіцяти, що результати аналізів ось-ось надійдуть, що необхідні препарати ось-ось появляться; нарешті було призначено дату, на яку можна привозити Надійку. Я повернувся в Макарівку й полетів до Лучіки. Але Лучіки не застав.

– А вона поїхала, – нелюб\'язним огудним голосом заявила хазяйка квартири. – Скільки можна тебе виглядати, кабальєро!

– Як поїхала, куди?

– Буцімто, до якоїсь каси. Спробуй – добери, що та циганка торочить! Тата й маму, правда, згадувала, то я гадаю, що додому.

– Як же вона поїхала, в неї й грошей нема на дорогу?

– Оце вже не знаю. Хряпнула дверима й більше я її не бачила. А вона нічого, – підморгнула мені колишня ( а мо’ й теперішня) Федева краля. – Непогану лялечку перейняв, хват! Шкода таку губити!

Додому прийшов мертвий…

– Ну що? – кинулась до мене Раїса. – Домовився?

– Домовився… – моя голова кволо хитнулась.

– На коли? Що, як? – розказуй!

– Я втомився, – відмахнувся від жінки й бухнувся в ліжко.

– Боже, то скажи ж хоч два слова!

Надійка крутилась поруч. Її важкі незугарні окуляри ледь не щохвилини сповзали маленькій з носика. В цю хвилю до мене дійшло, що я не маю її адреси. Адреси Лучіки…

– Сказали готуватися на десяте число.

– Нарешті! Треба побігти – розказати мамі, вона просила. Підеш?

– Іди сама. Кажу ж – натомився.

– Ну то ми гайнемо, поки ще не темно. Борщ на плиті.

Вони хутко зібралися й пішли. А я лежав на ліжку й думав про Лучіку. Де вона? Як її знайти? Як пояснити? Єдиний слід до моєї квітки лежав через далеке здичавіле підмосковне Собакіно. Я встав, одягнувся, зібрав лахи, грошей взяв, аби лиш вистачило до підмосков’я, знайшов олівець, якийсь клапоть, довго думав, що ж його написати. Будь-які слова бачились мені жалюгідними, пустими, неспроможними повторити на папері бодай найдрібнішу мализну моїх катувань та моїх чуттів. Врешті шкрябнув два слова: „Прости, Раю…” І все. І кинув свій дім, як мені тоді здавалось, назавжди…

Інокентій замовк. Потім, блимнувши на годинник, підвівся:

– Ти посидь… Перевірю температуру.

Він пішов. Христинка підвелася й слідом за ним вийшла за поріг котельної.

Пашіла соковита серпнева ніч. Десь поруч, у крихітному садочку навколо альтанки аж нетямився від самозабутнього співу цвіркун, здавалося, рівний стогін полум’я й вентиляторів його анітрохи не бентежив. Пахло грушами-дичками, м’ятою й нагрітим бітумом. А згори і садок, і завод, і Христинку, й цілий всесвіт накривала безбережна, пишно-піднесена, підбита діамантами порфіра пізньолітнього неба. Раптом Христинка спіймала себе на тому, що думає зовсім не про Максима та його зникнення, й не про таємничий напис у журналі, а всі її думки зібрано навколо охопленої розпачем і тривогою за доньку Раїси, охопленого пристрастю Інокентія, навколо загадкової чорнозорої молдаванки Лучіки…