Слава ЗСУ!

Інокентій скоро повернувся:

– Другу трохи пригасив, а перша хай гуде – там смоли аж по шийку!

Присів до столика, задумався, вибив з пачки сигарету.

– Дивна штука: я кинувся за нею, як за своїм володінням, а вона ж і не сказала мені нічого такого, назразок: я твоя, абощо. Певно такі діла метикуються й без слів…

Підмосков’я зустріло мене безконечним марудним дощем, від якого розкішне російське баговиння виглядало ще розкішнішим і розгодованішим. А собакінський будмайданчик зустрів недобрими, навіть ворожими, позирками молдаван та хмурою новиною, яка пояснювала мені ту ворожість: Марчел спробував повіситись. Зовсім випадково його побачили й встигли висмикнути з зашморгу, якого той припнув до риштаків у дальньому кінці недобудованої сауни.

– Тобі краще не оставатись, – застеріг мене Сава. – Вони накручені до краю.

– Я й не збирався затримуватись, – заспокоїв бригадира. – Я звільняюсь. Мені треба тільки взяти її адресу та… позичити в тебе монет; знаєш – віддам.

Я підійшов до них і відізвав убік Костю. За бригадиром було посунули решта, але він шикнув і вони насурмлено стали.

– Дай мені адресу Лучіки.

– Оце вмазати б тобі, – зло процідив Костя.

– Вмаж. Але пообіцяй, що даси потім адресу.

– А спитай у неї.

– Я не можу зараз у неї спитати! – я починав дратуватись. – Питаю в тебе. Скажи мені, будь ласка, адресу та я собі поїду!

– Вона путанка, – промовив Костя. – І лише тому я скажу, – він назвав адресу. – Це сусіднє з моїм село.

– Спасибі, – подякував я. – Передай Марчелові: він класний пацан і не варто…

– Я знаю, – відповів Костя.

На одміну від підмосков’я, Молдавія зустріла мене рясним сонячним світлом. Сади й виноградники обіч дороги сяяли сліпучими смарагдовими зложищами і красиве, розкидане по зелених горбовинах над Прутом, село (я так і не вивчив толком його назви) видавалося чепуристим та веселим, зовсім не те, що вовкувате кацапське Собакіно.

З неабиякими труднощами вивідавши в тубільців таємницю місцяпроживання Лучіки (я ж навіть прізвища її не знав), я підійшов до пофарбованої в зелене, увитої виноградом хатини за складеною з вапняку загородою на вузенькій, вимощеній кізяками вуличці та, штовхнувши хвіртку, увійшов на подвір’я. На лавиці, під ветхою, з порепаним стовбуром, з якого сочився глей, черешнею сидів давно не голений, циганкуватого вигляду, дядько й курив самокрутку. Господар, – подумав я, поздоровкався й спитав, де я можу побачити Лучіку. Чолов’яга (це таки був її батько – Йонел) мотнув головою, вказав на місце поруч себе й гостинно почастував мене самокруткою з місцевого, як я втямив, тютюну. Схоже, моя поява його зовсім не здивувала. Я затягнувся, ковтнув пекучого, як перець, диму, надовго закашлявся й далі вже курив лише свою „приму”, а коли „прима” вийшла, то її місцевий аналог – „ністру”. На мій кашель звідкілясь вигулькнула низенька жвавенька, запнута в темну хустку, жіночка (мати Лучіки – Єляна), вгледіла мене, перекинулась кількома верескливими згуками з хазяїном і заквилила-запричитала раптом на все подвір’я, підіймаючи догори руки та кланяючись, чи то Господу Богу, чи мені, чи хтозна кому – я ні біса з їхньої мови не кмітив. На її голосіння почали сходитись люди.