Слава ЗСУ!

Що воно чинилося далі мені було невтямки. Власне, свій приїзд до Лучіки я уявляв дещо по іншому. Про всяк випадок я повторив, що просто хотів поговорити з дівчиною, але ніхто мені нічого не відповів.

Якось дуже швидко невеличке подвір’я наповнилось людом. Тут були й молодики і старші сельчани й літні. Під ногами снувала чорноп’ята чорноока дітлашня, на винесені лави повсідалися діди. Весело перемовляючись, шамоталися жінки, снували, носячи якісь чавунці та каструльки й, що інтересно: не звертали на мене аніякісінької уваги! Зате дядьки підходили, з повагом представлялись, питали як доїхав, як там у нас погода, які заробітки. За годину до хати, в якій мала б мешкати Лучіка, зійшлося певно добрячих пів села. Навколо звучала чужа мова, я її не розбирав і уявлення не мав, чим усе це має скінчитись.

Нарешті, на той час уже смеркло, мене кудись погукали. Битимуть, – вирішив я й зіщулився, – та ще й принародно – на настанову іншим. Зараз пригадають мені й бідолашного Марчела і фактичне викрадення Лучіки… Крізь вузеньку хвірточку мене провели в садок де, спотикнувшись від хвилювання об якогось корча, я побачив перед собою… довгий, рясно вставлений наїдками й питвами, стіл!

І тут з’явилась Лучіка! Випурхнула казна-звідки немислимо приманлива, вдягнена в вогнисте шовкове плаття з хвилюючим вирізом на грудях. Очі її співали.

– Я сказала їм, що ти мій мірєлє – жених! – прошепотіла мені на вухо й від її квапного подиху, від близькості її палахкого тіла, від збудженого здіймання її ледь прикритих персів мені зробилося так весело, так легко й так чарівно. Виявляється, не треба нічого з’ясовувати й нічого пояснювати. Виявляється, вона вже все влаштувала! Моя Лучіка!

– Як ти знала, що я приїду? – спитав я, вдивляючись у приворожливу темінь її очей.

– А я не знала!

А тоді почався банкет! Навчений Лучікою, я м’яв пальцями гарячу давку мамалигу, вмочав її в пахучу жюмєрє, а Лучіка вже підсовувала мені плешінтє з сиром та капустою, і фриптурє з курчатинкою, і минкеріке, й пестерь, і заму… Звісно, позапам’ятовував я назви тих чудернацьких їдив лише згодом. Ну а зволожувалася вся ця диковинна спожива казковим, пашистим, прохолодним, незрівнянним місцевим вином. Щойно з льоху, воно ще відгонило діжкою, в склянці плавали дрібненькі сніговинки снаді, але за все своє життя, ні до ні після, не пив я нічого смаковитішого, нічого божественнішого за той казковий густогранатової барви нектар!

Тим часом буча за столом росла. Кожен прагнув щось сказати, виголосити слово, кожен звертався до нас із Лучкою з настановою, кожному я вдячно кивав головою, хоча нічорта з тієї мішанки українських, російських та молдавських слів не петрав. Щоправда, лише напочатку, бо десь після шостого – сьомого „пахару” вина мені видалося, що вже починаю розуміти молдавську.

Час від часу чоловіки підводились і повагом виходили на перекур. Я вже ходжав між ними як свій, ми діловито обговорювали стан посівів, прогнози на врожай, останні спортивні події та міжнародну ситуацію.

Якби я запам’ятовував усе, що мені розказували, то знав би вже досі всіх родичів Лучіки й усіх житців села на ім’я, але я не запам’ятовував нічого – таку прірву інформації мозок просто відказувався вбирати. Я не зафіксував навіть імен її братів і сестер. Під час чергового перекуру до мне підійшла Лучіка й непомітно сіпнула за рукав. Я поплив за нею…