Слава ЗСУ!

Глибокої теплої ночі ми вийшли на берег річки. Лучіка притулилась до мене розпеченим тілом і, забувши про все на світі, ми спізналися в довгому одурманюючому поцілунку. Від надлишку бажань і почуттів я ледь не зомлів, а вона виковзнула з моїх обіймів, в мент звільнилася від вогнистого плаття, скинула ліфчик, трусики й потайною білошкірою русалкою пірнула в воду. Трохи загаявшись, я шубовснув слідом. Ми плавали в густій темній воді, гралися й цілувались. Ми тулились одне до одного голими і я просто казився від жаги. А вона, роздмухавши мене до безпам\'яття, повільною вабливою ходою, ставлячи ніжку на носок, вийшла на берег і там, підстеливши на гладеньке, мов черепашачі спини, вапнякове каміння нашу одежу, я пізнав її вперше…

Я вже казав, що по жіночій лінії тримав себе вельми таки бувалим собацюрою, але та ніч на березі Прута, та похаплива спрагла любов… Ніколи досі нічого подібного я не куштував. Наче оте їхнє вино з льоху: густе, терпке… Вино й Лучіка. Такою мені запам’яталась Молдавія…

За два дні Лучіка склала манаття (як на жінку, його в неї було зовсім трохи) й ми рушили на автобусну зупинку. Проводжати нас зібралися либонь усі, хто був на банкеті. Я, до речі, так і не втямив, що то було: чи змовини, чи празнування мого приїзду, хто їх розбере, тих молдаванів! В мене навіть виринула підозра, що місцеві просто використовують будь-який привід, аби щонайскоріше поспорожнювати винні ємності в своїх погребицях. На зупинці, затримавши відхід автобуса на добру годину, всі знову щедро частувалися, ми з Лучікою вислуховували нові й нові настанови та віншування, нас усі перецілували й переобіймали, зрештою водій не встояв, потяг і собі добрячий корець звеселяючого трунку й ми поїхали…

Інокентій замовк. Кілька хвилин він сидів похиливши голову й заглибившись у спогади, і Христинка не наважувалась ламати тишу. Потім продовжив:

– Була в мене одна адреса – дружбан армійський у Мурманськ звав; сам працював там у порту, нівроку заробляв, то й мене обіцяв пристроїти. Раїса пхатися до чорта в зуби не хотіла, ну а для нас з Лучікою то був варіант якраз… Втомилася вже? Я то до нічної привичний.

– Нічого, – заспокоїла його Христинка. – В нас на пекарні теж нічна зміна є.

– Ну то добре. Потерпи. Я сьогодні все мушу розказати, скинути все, бо носить його…

Христинка здригнулась – щось таке було в голосі Інокентія…

Глава 17

Максим

Не знала Христинка й знати ніяк не могла, що за тридцять сім днів до її нічної розмови з Інокентієм Максим сидів за кермом директорського „мерса” й нудьгував, дожидаючи шефа з банку. Він встиг уже поздовж і впоперек перечитати „Интересную газету”, коли Павло Павлович вийшов нарешті з дверей установи та, поговоривши кілька хвилин по мобільному, знервований сів у авто.

– В офіс! – розпорядився сердито.

Максим повернув ключа.

– Ти не в курсі, де міг схоронитися кур’єр? – спитав шеф, коли вони були вже на Солом’янці.

– Уявлення не маю, – стенув плечима Максим. – Я з ним, знаєте, не корефанив – порский якийсь дружок.

– Нічого, – сталевим голосом процідив Павло Павлович, – найдемо!