Слава ЗСУ!

– Отже ж таки… він?.. – обережно спитав Максим.

– Він. Розколовся. Розколовся й злиняв, чмир. Та недовго йому бігати й недовго… – шеф затнувся. – Ти ж гляди там, – закінчив, – нікому!

– Що ви, Павле Павловичу – могила!

Доглянутий темно-синій „фольксваген” нісся Столичним шосе на південь. Потужно й рівно гудів двигун, Максим зайняв крайню ліву смугу й гнав, обминаючи сонні вантажівки та метушливі мікроавтобуси, вітер співав у прочиненому вікні, кошлатив волосся, здмухував жар сигарети, та не годен був здмухнути з обличчя вдоволеної посмішки.

Вийшло! Все склалося так, як він і розраховував. Ні, недаремно тягучими нічними часами, вп‘явшись невидющим зором у померк, не стуляв Максим у своєму холостяцькому лігві повік (певно, коли був у ньому сам). Кожна дрібниця, яка могла виявитись фатальною, була обмізкована, обсмоктана ним з усіх боків щонайприскіпливіше. Що коли Костик, скажімо, просік би, як Максим добуває в нього з кишені сигарети? А нічого – сказав би, що це хохма! Хотів перевірити – скільки той вистоїть без курива – за день Костик видимлював добрих дві пачки „весту”. А якби той раптом побачив, як Максим міняє барсетку? А теж нічого катастрофічного. Дві барсетки зразу кур’єр не міг помітити ні за яких обставин, це виключалось. А одну в руках у водія? Та теж дурка! Перевірка пильності. Посміялися б собі вдвох і все. Просто операція переносилася б на інший термін. Але переносити операцію не довелося – все пройшло блискуче й Максим мав усі підстави собою величатися.

Максим завжди знав, що на нього чекає знамените майбутнє. Змалку ще казав Славикові, вірному своєму корешу: „Ось побачиш, ким я стану! Я картоплю на городі не довбатиму! І ти не довбатимеш, як з Максимом кентуватимешся. Ми з тобою далеко підемо!”

А пішли. Максим і сам з простакуватої Лисянки вибився й приятеля висмикнув. Пособив, так би мовити, зі стартом. Та не увесь же вік підхльостувати йому Славика до світлого майбутнього! Харе! Тепер сам, друзяко, сам! У Максима своя дорога, тобі Максима не наздогнати!

Два роки вже збігло, як причалили вони до Києва. Спершу в „Автосвіт” влаштувалися – шоферами на маршрутки. Робота важка, звальна. Відомо, статки в порівняння з Лисянкою захмарні, але Максим гірко вкалувати не любив, та й бачив, як поживають інші в столиці. Це тобі не їхнє задрипане колгосп‘я! Запізнався з потрібними людьми, нанюхав, як таксистом у престижну фірму, на новеньку тачку втовпитись. Угніздився й Славика за собою потяг, куди ж без нього! Але й у таксистах довго не ходив. Маючи добрий нюх на зв’язки, підстраховував бригадира – той піднімав дачу за містом, пропадав там інший раз по півдня, а Максим замість нього чатував у свій вільний час попід готелями на клієнтів. Бугор оцінив: шепнув якось, що є, мовляв, грійна місцина, треба тільки мовити там, що від нього й кинути кадровикові на лапу. А робота – цукерочка – возити шефа однієї поважної фірми. Легенько, чистенько, а зарплатня разів у три вища, ніж на „рябусі”! Мовляв, сам би пішов, якби років десять тому запропонували, а зараз уже втягся, не хоче з місця зриватись. А Максим нічого – зірвався. Тут прийшлося вже зі Славиком розпрощатись. Той зостався в таксопарку, а Максим пересів за кермо бундючного директорського „мерседеса”.

Якось, на новому місці Максим прів уже місяців зо три, генеральний викликав до себе його й Костика – кур’єра фірми.