Слава ЗСУ!

План. Великий План з великої літери – от що було йому зараз потрібно. І Максим розробив план.

Найперше – Костик. Треба, щоб Костик порушив шефові приписи принаймні двічі: спочатку, відклавши вбік барсетку (для цього досить буде порножурналу), а потім, попросивши Максима зупинити авто біля тютюнового рундука. Причому зробити це кур’єр мав сам, з власної спонуки. В нього й сумнівів не повинно виникнути в тому, що це він сам захотів погортати порно, сам попросив Максима спинитись. Маріонетка, яку смикають за поворозки, а та про це й не здогадується!

Далі – актори. Завдання видавалося непідйомним. Максим уявлення не мав з якого боку до нього підступитись, аж поки, цілком випадково, не натрапив у Гідропарку на кочову циркову трупу. „Ви муситимете набратися терпцю, – пояснював він немолодій уже подружній парі, де чоловік був жонглером, фокусником і клоуном в одній особі, а дебела дружина з кострубатими, зовсім не жіночими, рисами обличчя – його асистенткою та партнером в клоунських витівках. – Зазвичай ми виїжджаємо десь о десятій, але це може бути і дев’ята й одинадцята. Може вам варто найти підручного, який просемафорив би якось про наближення мого авто. Я розрахую так, аби під’їхати до перехрестя, коли в світлофорі загориться червоне. Ваше завдання – якнайдужче привернути до себе увагу навколишніх. В першу чергу – мого пасажира. Зможете? „Шановний, – самовпевнено й не без апломбу прорік лицедій, – свого часу я з відзнакою закінчив „ГИТИс” і лише обставини змусили мене перекваліфікуватися в факіра! За двісті доларів я приверну до себе увагу всього Києва!”

Далі в гру мав увійти помічник. І цим помічником, зрозуміло, був Славик. Нічого, нехай таксист допоможе, Максим йому досить помагав! З далеких і незгладимих дитячих літ тягнув за собою вахлакуватого недоладного Славика, до якого за неоковирність та вповільненість приклеїлось „елегантне” назвисько Гальмо. Досить. Тепер він хай допоможе Максимові, хай відпрацює. Для Славика головним було не втрапити в халепу й чітко виконати Максимові настанови. Напередодні Максим сам викрав для сподвижника на лівому березі непоказну „копійку” (справа звична – в Лисянці й таким промишляв) і сам пригнав її у внутрішній дворик Славикового гуртожитку.

„Не пізніше дев’ятої ранку, – втовкмачував він важкодумові-приятелеві, – ти повинен пантрувати в цих „жигулях” неподалік від нашого офісу. Побачиш, як я з пасажиром сідаю в свій „фолькс…” і від’їжджаю – коти назирці, але не дуже впадай у вічі. Я доконче зупинюсь, раніше, пізніше – не знаю. Тож будь напохваті – щойно я стану, ти теж спиняйся. Мій попутник вийде купити сигарет, в руках триматиме барсетку. Ти підрулюєш, гахкаєш його чимось по голові (та гляди не на смерть!) хапаєш барсетку й – дьору! „Жигуль” покинь, барсетку додому не вези, їдь на вокзал, поклади її в камеру схову й іди собі тихо на роботу – я тебе потім найду. Лавандоси поділимо нарівно. Все ясно?” – „Ум-гу, – кивав головою Славик. – А скільки там бабла?” – „Точно не знаю, але чимало. На всю решту життя стане, будь спок!” В синьо-зелених Славикових очах блищали вогники. Певно йому вже уявлялась ота „решта життя”…

Але Максим Славикові-Гальмові не ввірявся, хоч і знав того з дитинства. А може тому й не ввірявся, що знав. Отримавши до своїх кордубатих лап сто тисяч доларів, той ледве чи захоче розлучитися бодай з їх частиною. Не такий він, Славик-Гальмо, та й Максим не такий. Він теж не збирався ділитися з кимось, хай навіть і з приятелем дитинства, „своїми” грішми. Тому Славика Максим вирішив елементарно кинути. Досить, друзяко, ховатися від життєвих буревіїв за широкою дружбановою спиною. Максим тебе вчив, Максим тобі допомагав, тепер ти допоможи Максимові. Наостанок. І – врізнобіч. Більше ти Максима не цікавитимеш.