Слава ЗСУ!

Отже Славик повинен добути в руки не сто тисяч всесвітньовизнаних зеленавих банкнот, а лише „ляльку”. Його правдиве покликання – відвести підозру від Максима. Нехай шеф вишукує невідомого „роботягу” в синій спецівці й синьому картузі на великій кулястій макітрі, а гроші, тим часом, і не залишатимуть салону Максимового авто!

Він легко знайшов і придбав точнісінько таку ж чорну дерматинову барсетку і впродовж кількох вечорів старанно надавав їй поношеного вигляду, мнучи та натираючи на згинах відламком цеглини. Потім напхав усередину газетного паперу й застібнув „блискавку”. Така? Наче така. Але Максим не знав іще ваги „справжньої” барсетки, не знав, яка вона на дотик, яка завтвердішки. А це треба було знати. І наступного разу, чергового восьмого числа, він потримав її в руках!

„От в одне не врублюсь, – теревенів він тоді з Костиком дорогою до знайомого заміського особняка. – Не впадло шефові відстібувати щомісяця дядькові отаку валізу „капусти”? (Саме в цю мить і висмикнув він з рук кур’єра жадану барсетку, ніби в запалі розмови, і зважив її й промацав, перевірив на м’якість, і на шорсткість, і пломбу „сфотографував”.) Та краще б за ці зелені влаштував собі виборчу компанію та протисся в депутати! А тоді все, депутатська, блябуду, недоторканість – найліпший дах, хіба ні?” Костик погодився.

„Справжня” барсетка виявилась трохи важчою й тужавішою, аніж його, напхана паперами. Тоді Максим загорнув у газету два брикетики мила, зважив на руці, промацав. Те, що треба. Залишилась пломба. Язичок „блискавки” шефового пуляреса було пришито шовковою ниткою (чи не зразок Томоччиного рукоділля?) до самої барсетки, а кінці нитки виведено назовні й схоплено пластмасовою пломбою. Нитку Максим знайшов, нову пломбу теж. Що там було, на тій шефовій пломбі, він не розгледів, а надто доскіпливо вивчати барсетку на очах у Костика було б необачно. Але, поміркувавши, Максим дійшов думки, що купуючи сигарети, Костик, збентежений тим, що вперше доводиться порушувати шефові напучування, навряд чи додивлятиметься до пломби. Тим паче, що барсетку він відкладе вбік лише на кілька хвилин. Проте пломбу слід було змайструвати все ж більш-менш достовірну. Не так для Костика, як для Славика. Максим пришив язичок „блискавки”, надів на кінці ниток пломбу й міцно притис до неї нагрітий над газплитою гайковий ключ з комплекту „фольксвагена”. Там був якийсь напис німецькою мовою і кілька літер чітко викарбувались на розм’яклій пластмасі. Нічого не розбереш, а виглядає солідно.

Все. Залишилось, змінивши голос, зробити кілька телефонних дзвінків і можна було починати.

Настало восьме число. Вони сиділи в прозорій будці охоронника, забавлялись анекдотами, коли по лінії внутрішнього зв’язку пролунав голос небесноокої Томочки:

– Максима й Костика до генерального. Терміново!

– До речі, чув перегудку? – спитав Максим, коли вони піднялися на другий поверх і вже підходили до кабінету директора. – Наша неперевершена богиня кидає Вову, кидає цей гадючник і виходить заміж за Майера!

– Та ти що? – не повірив Костик.

– Ага! Теперки вся фірма клекотить. Я думав – ти знаєш.

– Не може бути!

– Спитай!

І коли вже вийшли від шефа, Костик таки не встояв – перекинувся кількома словами з секретаркою, а Максим тим часом спритно (й таким, бувало, підроблявся в Лисянці) видобув з кишені кур’єра щойно розпечатану пачку „весту”. Операція почалася вдало і вдало мала закінчитись. Власне, залишалось тільки пригостити Костика порножурналом, а біля світлофора, поки той розважатиметься порнографією „вживу”, сховати коштовну барсетку під сидіння й дістати звідти та покласти на місце іншу – з „лялькою”. І молитися, аби не підвів Гальмо.