Слава ЗСУ!

– Слухай, мужик, а ти щоночі кряжишся?

– На цій неділі – так.

– Є до тебе ще одне діло: ти не потримав би в себе ось цю барсетку? До завтра. За це я тобі, блябуду, ще десять доларів дам. Як?

– А чом би й ні? – знизав плечима робітник. – Давай.

– Завтра ввечері я по неї приїду, второпав? Ти тільки гарно її сховай – барсетка дуже цінна. Поняв?

– Та поняв. Куди вона, в ката, подінеться. Будьспок!

Робітник байдужо взяв калиту, пхнув її до широкої кишені спецівки.

– Ну будь! – З деяким сумнівом Максим провів поглядом барсетку й повернувся до таксистів. – То що надумали?

„Фольксваген” мчав у зворотному напрямку. На буксирі. Максим пильнував задні вогні Славикової „рябухи” й гриз губи: „Ось зараз, зараз зупиняться, підвалять удвох… З одним би я вправився, а так… Навіть монтажки нема під рукою. І – ґуд бай Рив’єра, ґуд бай Ріо, ґуд бай веселе життя! Та й невеселе, в принципі, теж. А моя барсетка залишиться якомусь тупому заторможеному селюкові! Оце буде дядькові презент!”

Та кілометр минав за кілометром, а Славик не гальмував. Либонь тракторист – припустив Максим. Тугодум Гальмо ніяк собі не встановить: чи може він спекатися зараз приятеля, адже роботяга бачив їх разом! Тим часом починалися передмістя…

Славик спинився неподалік від посту ДАІ. Максим зітхнув з полегкістю – тут уже не нападуть. Гальмо вийшов з таксі, сів до холодного „фольксвагена”.

– То що, Максику, час розплатитися за послуги?

Загроза фізичної розправи змаліла й наперед знову виступила загроза збутися грошей.

– Ти про буксировку? Скільки з мене?

– Знаєш про що! Я хочу свою половину – я її чесно забашляв! Давай розкинемо тугрики прямо тут і залишимось друзями!

Чорною, наче сажа, хмарою в Максимових грудях зануртовував шал: „Дзьобаний Гальмо! І як я його занизив!”

– В мене немає грошей! А якби й були (І ніколи нікого не бійся! – блиснуло раптом з далекого дитинства), то чого ти гадаєш, що я з тобою…

– Не жени пургу, розумнику! Бабки в тебе. А не хочеш ділитися, що ж – ранком я бренькну до однієї хитрої фірми на Солом’янці та дещо їм розкажу! Як тобі таке?

Максим стиснув кермо. „Оце виховав на свою мороку!”

– А ти, Гальмо, блябуду, молодчага. Прогресуєш! Хватонув мене за горлянку професійно. Не ждав. Що ж, поділимось. Тільки капуста в натурі не при мені – лишив її на зберігання тому трактористові. Чого наставився? Ну не ризикнув я брати барсетку, рушаючи в дорогу з двома, вибач, блябуду, на слові, гм… охоронцями! Та ще й прив’язаним до них налигачем!

– А мужикові оставити ризикнув?

– Та не печися. За копійку той колгоспник стерегтиме барсетку, наче рідну маму, я таких селюків знаю!

– Все ж давай вернемось, заберемо гроші й зав’яжемо з цим клопотом ще сьогодні.

– Боюся, Славику – не вийде. Зараз конче мушу полампічити шарабана, щоб уранці на роботі ніхто нічого не запідозрив. Інакше – сам розумієш, ти ж у нас теперки розумний!

Славик пустив кпин повз вуха, задумливо почухмарив кулясту макітру:

– Схоже, маєш рацію. Давай так: зараз котимо до нас у таксопарк, там нічна зміна все тобі за дві годинки відполірує, а завтра вже тоді гайнемо по зелень.