Слава ЗСУ!

Петр. Умирання?

О н д р а. Авжеж. Я вже за три дні знав... що вріжу дуба. Ох, скільки за такий час передумаєш... і згадаєш — страхіття! А водночас... водночас я що спостерігав: ага, оце той симптом, а оце вже той. Печінці каюк, Ондрушку. Отже, дійшло вже до цього... і до цього...

Батько. Ондро, скажи, будь-ласка, а як ти підхопив ту жовту пропасницю?

О н д р а. Під час досліду, тату. Ми хотіли з’ясувати, чи той паскудний комар, та стегомія, переносить заразу й від тих хворих, що вже витримали першу стадію хвороби.. Напевне це не було відомо. Тож я й дав себе поку-_# сати дослідним комарам.

Батько. І заразився?

О н д р а. Заразився, та ще й як. Але це було проти наших теорій.

Батько. Ну, і мав якесь значення цей дослід?

Ондра (знизує плечима). Так —принаймні теоре-тичдэ. Ми хотіли з’ясувати розвиток мікроба в організмі комара. А це досить важливо, тату.

ї р ж і. А тяжко вмирати від тієї пропасниці?

Ондра. Тяжко. Лежиш, як труп; висока темпера-тура, жовтяниця... ну, і всяка там усячина. Паскудна хвороба, друзяко. Бр-р! Нікому б її не побажав.

Петр. То, значить, тільки тато наш умер гарною смертю.

Батько. Я? Чому ти так думаєш?

Петр. Ну... полягти в бою — це ж одна мить, а крім того, маєш змогу захищатися...

Батько. Але ж я не поліг у бою, синку!

Петр. Як це не поліг? А ми весь час думали...

Батько. Що мене вбито в останній атаці, я знаю. Це тільки для мами, хлопці. Я ж не міг їй сказати, як воно було насправді.

ї р ж і. А як?

Батько. Ні, мене не вбито зразу, де там! Я тільки впав і не міг підвестись.

Ондра. Поранений?

Батько. Атож. І там мене знайшли тубільці.

Петр. А потім?

Батько. А потім... замучили. (Махає рукою). Ну, годі вже про це... Ондро, як там матуся?

Ондра. Пульс кращий.

Батько. Хлопці, самі розумієте —їй про це не слід знати...

Пауза.

ї р ж і (над своїм зошитом). Легко сказати — віддати життя за щось велике: за науку, за батьківщину, эа віру, за благо людства абощо; та коли самому тобі доведеться...

Ондра. ...то все виглядає зовсім не так, я знаю. Якби люди вміли уявити собі, що тоді почуваєш, то... певне, менше патякали б про те, як прекрасно... вмерти 8а щось. Прекрасно! Я в своїй смерті нічого прекрасного пе бачу.

П е т р. І я теж.

В далппі кілька пострілів. _;

Батько. Правда: люди завжди за щось умирали, той за те, а той за те; інакше, мабуть, не можна. Але часом мені думається: якби я тепер був полковником або генералом у відставці й жив тут із вами та матусею — писав би мемуари й копав землю в садку... Непогано було б; хлопці. Що не кажи, а життя — це життя; принаймні можеш робити щось. Я знаю, ви всі віддали життя за щось велике: Ондра —за науку, а їрка —за технічний прогрес, а Петр —за що, власне, ти загинув, ІІет-ричку?

Петр (розставляючи фігури на шахівниці), За рівність і свободу, тату.

Батько. Ага. А я за короля, вітчизну і честь прапора. А може, за те, що наш полковник віддав дурний наказ; та чи не однаково тепер? Усе це великі й прекрасні речі, та тільки... знаєте, я довше від усіх вас мертвий, то можу вам сказати: непогано було б і пожити ще трохи. Я дуже любив життя, діти. Страшенно любив. І тепер* дивлячись на вас, думаю: може, хто з цих хлопців колись справді зробив би щось путяще... або й визцачне. А так — хто ви? Герої, та й усе. Шкода, хлопці. Ви б могли ще пожити.

Ондра (встав і потягається). Справді, нудота страшна... Тільки дивитися, що роблять інші. Бо ми, мертві, нидіємо, та й більш нічого. (Підходить до книжкової шафи). Ох, якби я тепер був живий, то працював би як несамовитий. Сонна хвороба, наприклад—ух, як цікавої

їржі (над своїм зошитом). Здуріти можна!

Батько. Що там таке?

їржі. Та одна думка, тату. Щодо конструкції. Цілком можливе діло. От чорт, як же я не додумався тоді. Стривайте, ось тут має бути отак ...(Креслить, сидячи за письмовим столом). Це ж те, що треба.

Ондра (відчиняв шафу). Ні, наша мама —золотої

Петр (над шахівницею). А що?

Ондра. І досі передплачує мої медичні журнали І Ось останній номер «Бюлетеня тропічних хвороб». Мене там теж друкували.

Петр. Там був такий гарний некролог про тебе, знаєш?

Ондра (виймав один журнал). Ану, перегляну тут дещо. (Вмощується на канапі й переглядав нерозрізаний журнал).

Батько (схиляється над Матір'ю). Бачиш, серденько, знов усі до тебе зійшлися. Вони тут як удома. Ми для тебе, голубонько, й досі ніби живі, правда?

Петр (над шахівницею). Ні, не виходить. Складна задача, хай йому біс!