Слава ЗСУ!

Петр. Ні, тату, я тільки писав у газетах.

Батько. Не бреши. За це не розстрілюють. Ми страчували тільки шпигунів та зрадників.

ї р ж і. Тепер пе ті часи, тату.

Б а т ь к о. Та видно. Певне, у вас якісь інші правила гри, хлопці. (Обертається до матері). Ну, як їй?

Ондра (сидить, схилившись над нею). Ще непритомна. Наче спить.

Батько. Добре. Тільки вона може чути нас...

Ондра. І говорити з нами. Тільки матуся ще може нас бачити. Вона не втратила контакту з нами.

П е т р (у задумі крутить глобус на письмовому столі). Хлопці, ох і тяжко було мені в ту хвилину, коли я мусив сказати їй...

ї р ж і. Знаю, брате. Таке страшенно дурне почуття, начё признаєшся в якійсь витівці. (Висуває зі столу шухляду й порпається в ній). Хлопці, а знаєте, матуся й наші люльки зберегла. Яка ж вона славна! Поки були живі, то сердилася: «Іди геть, начадив тут!» (Машинальним рухом курця бере в уста порожню люльку). М-м.., М-м-м... Справді, тут почуваєш себе як удома.

^ Надворі постріли.

Батько (підходить до вікна). Наче стріляють десь. Бах! Бах! Це армійські гвинтівки. (Прислухається).

Метр (замислено переставляє на столі попільнички й прес-пап'є). Це наші. Це наші стріляють.

ї р ж і. І мої зошити теж тут! Ти диви, чого лиш вона не зберігає, наша мама! (Гортає зошит). Ага, це я колись креслив... Комедія! Це ж я шукав новий профіль крила.

Петр (ставить на письмовий стіл негритянську статуетку, яку взяв на шафі). Посунься-но.

ї р ж і. Нащо ти її сюди переставляєш?

II е т р. А так... Сам не знаю. Аби щось робити.

Батько (обертається від вікна). Нехай, їрко. Це просто неспокій мерця! Йому хочеться лишити якийсь знак, що він був тут, розумієш? Згодом воно в нього мй-неться... Слухай, Петре, чи ти хоч поводився... як чоловік?

Петр (переставляв коробку з тютюном). Авжеж, тату. І оком не моргнув.

Батько. Добре. Значить, не осоромив нас?

Ондра (сидить біля матері). Певне... з біса неприємне почуття, коли тебе розстрілюють.

Петр. І пе питай! Стоїш із зв'язаними руками/ а проти тебе —шестеро сільських хлопців у солдатській формі... Мені їх так шкода було! Я б сам не зміг нікого розстріляти. ,,

Батько. Очей тобі не зав’язували?

Петр, Ні, тату. Я не захотів.

Батько. Молодець. А хто командував?

Петр. Такий миршавий, писклявий лейтенантик, тату. Страшенно пиндючився, щоб не видно було, що його млість бере. В мене перед очима зарядив револьвера — мовляв, щоб добити мене, коли солдати не влучать як слід.

О н д р.а. Сто чортів!

Батько. Так треба, Ондро. Інакше не можна.

Петр. Хай йому біс, і дратував же мене той фертик! Я йому кажу: йди геть, здохляко, я сам скомандую...

Батько. Оце вже даремно, Петре. Страта... поважне діло. Я якось був присутній, і... та що там балакати!

Петр. Тату, я ж мусив піддати собі духу. Адже це паскудна халепа... Солдати засміялись, і я з ними. І всім нам якось полегшало. А він почервонів, вихопив шаблю й вереснув: «Увага! Цілься!..» Признаюся, хлопці.,, їржі. Що?

П е т р. Я трохи-трохи не впав на коліна. Знаєте, раптом така огидна млість у ногах і в животі... бр-р! Сам собі здаєшся ганчіркою. Дивна річ —не пам’ятаю навіть, як той шмендрик крикнув: «Вогонь!» Тільки відчув, як холодний вітер війнув мені у волосся.

Ондра. То від страху.

Петр. Може, й так. (Знов неспокійно пересував речі). Але... жахливе почуття, скажу відверто. Жахливе.

їржі (підводить очі від свого зошита). Мені можеш не казати.

Петр. Ні, ти навряд чи уявиш собі, їрко. Та й будь-хто,

їржі. Чого ж! Я все знаю. Коли я падав з літаком..,

Пет^і, Е, то була одна мить.

Іржі. Овва! З дванадцяти кілометрів падаєш довгенько. Не можеш навіть визначити, як довго. Наче... раче ділу вічність, І весь час здається, ніби земна куля валиться на тебе.

О н д р а. А про що ж ти тоді думав?

їржі. Та, власне, ні про що. Такий жахливий спокій,

і все* Просто: «Ну, кінець», — чи щось таке. В голові стримить ця спокійна, виразна, тупа думка, а сам дивишся: де ж то впадеш! Там би не хотілося, там дерева; а отам, на полі, було б, мабуть, краще..,

Петр. Ну, то ще нічого, їрко.

їржі. Е, де там! Така байдужість гірша і... огидніша від будь-якого болю. Наче в тобі ще в живому щось закам’яніло, і ти вже не можеш ворухнутися... Бр-р!

О н д р а. То не байдужість, їрко. То жах.

їржі. Не знаю; але я не хотір би ще раз.,, Уф,.. Моторошне почуття.

Пауза.

її е т р. А як було.,* у тебе, Ондро?

О н д р а. Ну, я мав доволі часу. У мене це тривало,,, кілька днів.