Слава ЗСУ!

М а т и. Я вірю, таточку. Але дітей своїх ти послав би на війну?

Дідусь. Стривай, це інша річ, ти не мішай усього в одну купу. Я тільки кажу, що на місці Тоні пішов би. Я старий чоловік, діти, та й... небагато геройства було в моєму житті. Та все ж таки я чогось досяг, правда? Все ж таки непогана кар’єра, висока посада, ордени, чини... Стривай, що ж я хотів сказати?

Мати. Таточку, ти послав би своїх дітей на смерть?

Дідусь. Ага, знаю вже. Бач, я довго прожив на світі, досяг усього, чого бажав... І залишив по собі добру пам’ять. Можна сказати, життя моє було щасливе. А проте я часом думаю: «І це все?» От бач, донечко, як воно.

М а т и. Що ти хочеш цим сказати? Як це стосується Тоні?

Дідусь. Ніяк, донечко, ніяк; я тільки хочу, щоб ти знала, що таке життя. Бач, коли ти мала народитися... це могло коштувати життя твоїй матусі. Я стояв біля неї навколішки і... ну, страшенно соромився, розумієш? Я казав собі: ось моя дружина ризику» всім, щоб на світ народилась дитина... а я що? Тож, розумієш, у цьому й полягає ціна життя: за нього треба платити... хоч би навіть і життям. Це вже... й жіноча справа, донечко. І так воно в усьому, розумієш? Якби за вітчизну не доводилося платити життям... якби за честь, за правду, за волю не платили життям, вони б не мали такої безмірної, такої страшної ціни. Тож пусти його, хай він іде, твій синок. Так воно... слід.

Мати. Більше ти нічого не скажеш.мені, таточку?

Д і д у с ь. Я вже й не знаю, доню. Я б, розумієш, теж хотів би на щось придатися в цій війні. Якби я міг на неї послати хоч одного онука... хоч одного, то не був би такий зовсім мертвий, зовсім нікчемний! Бач, такий старий, мертвий чоловік, як я, вже не може дати багато...

Мати. Таточку, адже ти й не бачив Тоні! Як ти можеш так говорити?

Дідусь. Правда, не бачив, але він з мого роду. Він пішов би туди за всіх нас. Такий добрий, старовинний рід...

М а т и. Таточку, я не пущу його!

Дідусь. Як знаєш, доню. Тільки шкода... Такий добрий рід...

' Пауза.

%

Батько. Бач яке діло, рідненька. Справді, пусти хлопця!

Мати. Ріхарде, адже ти зовсім не знаєш Тоні! Ти ніколи не держав його на руках, не брав до себе на коліна... Якби ти знав, який він був малесенький, коли народився, якби бачив ті його рученята... Ні, ти не можеш почувати того, що я, ти б не зміг так говорити, якби знав його. Тоні не можна йти на війну, він занадто слабенький. Ти його знаєш, Ондро, ти був лікарем, то скажи... скажи сам, який слабесенький завжди був Тоні! Ти сам виписував йому ліки, пам’ятасш? Ондро, ти ж був йому замість батька, то скажи, скажи, що Тоні не може йти на війну!

Ондра мовчки знпзує плечима.

Ти не хочеш говорити? Тоді скажи ти, їржі; ти був най-бешкетніший з дітей. Скільки ти попознущався з Тоні, що він не вміє й не любить гратися! Ти завжди називав Тоні нікчемою, дівчиськом, страхополохом... Згадай, як ти його дражнив! Скажи, їрко, скажи сам: хіба такому боязкому хлопцеві можна йти на війну? Ти взагалі можеш це собі уявити?

їржі мовчки знпзує плечима.

Що, і ти не хочеш говорити? То скажи ти, Корнелю, скажи ти, Петре: ви ж знаєте, який Тоні,,, вразливий! Як ви двоє, бувало, поб’єтеся, то він зразу збіліє, мов крейда, і в сльози... А пам’ятаєте, він колись побачив, як візник б’є коня? Його аж корчити стало... і він потім кілька тижнів кричав уві сні... Ну скажи, будь ласка, Корнелю! що йому робити на війні? Ради бога, Петре, скажи хоч ти... Ви двоє найкраще знали його!

Корнель. Що вдієш, мамо. Треба йти всім.

М а т и. Ви не любитеТоні! Ніхто з вас його не любить!

Батько. Ні, серденько, любимо, дуже любимо, тільки... хлопець же сам замучиться, як муситиме лишатися вдома. Це ж ми заради нього...

Мати. Ну і хай мучиться, коли він такий... коли це для нього така жертва —зостатися з матір’ю.., Вже й Тоні не любить мене!

Ондра. Ні, любить, матусю. Страшенно любить. І всі ми тебе любимо.

Мати. Ні, Ондро, неправда, не кажіть мені цього! Ви взагалі не знаєте, що воно таке —любити! У пас завжди знаходилося щось інше, щось без міри' більше, піж любов. А в мене — ні. Я не вмію навіть уявити нічого більшого. Якби ви знали, що це означає —дитина... Ріхарде, якби ти бачив Тоні, коли він народився!.. Він був такий кволенький, такий рідний... Якби ти побачив, яке смішне було в нього волоссячко... Ну як ви можете навіть подумати, що Тоні піде на війну!

ї р ж і. Мамо, Тоні вже великий.

М а т и. Це вам так здасться, але не мені. От бач, ви нічого не зрозуміли, Адже Тоні — моє дитя, я його породила, і воно заплакало, я його тулила до груді, я його водила за спітнілу ручку... Господи, та ви ііьдуріли! Невже я можу кудись відпустити таку дитину?