Слава ЗСУ!

Корнель. Петре, якщо хто вийде з цієї війни переможцем, то це нація. Сильна, дисциплінована, свідома своєї місії нація. За це я благословляю нинішню війну. Вона покладе кінець усім безглуздим балачкам про кращий лад у світі.

М а т и. Діти, діти, ви ще не насперечалися? Не соромно вам обом? Обидва через це загинули, і ще вам мало? Що ж про вас подумає дідусь!

Дідусь, Я на цьому не розуміюсь, донечкоЛ Що вдієш, молода кров.,,

Петр. Пробач, матусю, та доки живуть наші ідеї... доки пе здійснене те, за що ми боролися.,, доти ми й після смерті не знатимемо спокою.

Ондра. Ми всі, матусю, боремося далі. Хто за що: ва правду, за націю, за людство. І ще хочемо, щоб наша справа перемогла. І ще можемо все втратити — навіть після смерті.

Батько (схиляючись над штабною картою). Ось на цій лінії можна б затримати ворога. Хлопці, це був би класичний маневрі міцно закріпитися в центрі і здійснити прорив на фланзі.., А потім скинути їх_а поганців, у море!

Корнель. Навряд, тату... Для прориву треба величезних сил...

Батько. Авжеж, сину, авжеж. Та ми ж усі підемо на підмогу, правда?

Мати. Хто це всі, Ріхарде?

Батько. Ну, всі, серденько. І ми теж. І ми.

Мати. Багато пуття з вас там буде.

Батько. Більше, ніж ти думаєш, рідненька. Народові треба, щоб його мерці були з ним.

Мати. І через це їх довелось наробити стільки, еге?

Петр. Бач, матусю, цього разу йдеться і про нас; якби наша країна програла цю війну...

Корнель. ... це б означало, що всі мизагипули марно; і тоді вже не лишилось би нічого... навіть від нас, мертвих*

Мати. Ріхарде, діти, то ви... ви справді хочете йти?..

їржі. Мусимо, матусю. Це наш обов’язок. Адже ти сама знаєш, що мобілізують усіх. Тато піде зі своїм давнім полком...

Петр. Я б хотів із добровольцями,,,

ї р ж і. А я.,і я, певне, буду зі своєю авіацією.

Батько. От якби Тоні попав до нашого полку!

Мат и. Ріхардеї

Батько, Це ж був усім полкам полк, серденько. Прославлений, У ньому завжди бувало найбільше вбитих.

М а т и. Так ось чого ви сюди з’явились? Я так і гадала!.. Але Тоні я вам не віддам, чуєте? Тоні не може на війну! Не може!

Батько. Дуже прикро... Мені буде страшенно шкода хлопця.

Ондра. Зрозумій, матусю. Це ж буде жахливе приниження для Тоні, коли він муситиме зостатися вдома. А він такий вразливий. Для нього це справа сумління.

ї р ж і. Адже він... син майора. Його батько поліг у бою... як герой. Ну скажи сама: на що це буде схоже, коли наш Тоні не зголоситься! Адже це питання честі.

Корнель. Іде бій за вітчизну, матусю. Тут інакше не можна. Це його обов’язок.

Петр. Мамо, і я тебе прошу. Ти ж знаєш, я завжди був проти війни... я й тепер проти неї... але від такого насильства треба оборонятись, матусю. Це справа переконання. ^

Мати (озирається круг себе, ніби зацькована). То ви хочете, щоб і він поліг? Ви прийшли по нього? Ви ВСІ проти мене! Всі проти мене!

Батько. Ну чого ж це проти тебе, серденько!

Мат и. Так, проти мене! Бач, скільки всього на мено висппали! Честь! Сумління! Переконання! Обов’язок! Це все? Більш ви нічого не знаєте?

Ондра. Що ти маєш на увазі, матусю?

Мати. Ви ще забули сказати мені: «Ти цього не розумієш, матусю. Це чоловіча справа».

Батько. Маєш рацію, Долорес. Це чоловіча справа.

Мат и. От ба^те! Ну, а я зробила з неї... свою жіночу справу, Свою материнську справу. Ми з тобою, видно...

не порозуміємось, Ріхарде. І з вами, діти.., з вами я, мабуть, теж більш не порозуміюся. Мабуть.., годі вже цісї розмови.

їржі. Але ж, матусю...

Мати. Облиште мене! І йдіть звідси. Я... я вже пе хочу вас бачити. (Відвертається).

Пауза. Мертві безпорадно перезираються.

О н д р а. Матуся нам не довіряє,

М а т и. І недарма, Ондро.

Ондра. Ми для Тоні... поганий приклад, так? Але якби тобі сказав дідусь...

Дідусь. Хто, я?

Всі обертаються до нього.

Дідусь. Ох, дітки, мені так важко сказати... Я ж не солдат і не герой. Я навіть не пам’ятаю жодної війни.

Мати. Татусю, а ти послав би на війну останнього сина?

Дідусь. Донечко, ми жили так по-старосвітському... Ви зовсім не такі. Ви вже звикли до воєн і всього такого. Один убитий, тисяча, сто тисяч —це для вас ніщо. Ну, а ми;., а для нас війна була ніби казкою, нам і не віри-лося, що в нас може й справді бути щось таке.

Мати. Ну, а якби вона почалась, татусю, якби почалась?..

Дідусь. Стривай, стривай, ми не звикли так вирішувати— раз-два, і готово. Бач, про війни ми, власне, тільки в книжках читали; і вчили нас, що нема більшої честі, як віддати життя за батьківщину.І ми тоді вірили в це, донечко; правда, тоді не гинуло стільки люду, як тепер, таке траплялося рідше, тож воно й варте було більше, правда? Та хай там як, а так мене навчено, і я вже не перев^ся/ Полягти за вітчизну... я б на це пішов, донечко. Так, пішов би, правду кажу.