Слава ЗСУ!

— Працюватимеш... — замислився їржі.— Не знаю, може, щось і знайдеться, але... Ти не звикла до роботи, Руженко, тобі важко буде, ох, важко...

— Ні! —заперечила Ружена. Очі в неї сяяли. — Ти не знаєш, як воно, коли тобі дорікають за кожен шматок, за кожну ганчірку, за все, за все. Коли мусиш щодня чути, що ти не працюєш, а тільки розкидаєш гроші... Я б усе з себе позривала, так це мені остогидло. Ні, їрко, ось побачиш, як мені буде любо працювати, як любо жити! Що не з’їм, усе мені смакуватиме, хоч би й шматок черствого хліба; я ним пишатимусь... І спатиму спокійно, ходитиму в ситці, сама собі варитиму їсти... Скажи, а на фабрику найнятись не можна? Як нічого не знайдеться! то й робітницею стану... Ох, як мені гарно!

їржі дивився на неї в радісному подиві. Боже, скільки в ній вогню, скільки мужності, хоч її життя так знівечене! Йому стало соромно за власну млявість і байдужість; полум’яне завзяття цієї дивної, гарячково збудженої жінки передалось і йому, і він з несподіваною любов’ю й радістю подумав про свою працю. Адже сестра аж помолодшала, стала схожа на дівчину, розчервонілу, розхвильовану, по-дитячому наївну... Звісно, все буде гаразд, як же інакше!

— Все буде гаразд, ось побачиш, — сказала й Ружена.— Я нічого ні від кого не хочу, я сама себе прогодую. Ну скажи, хіба-таки я не зароблю на шматок хліба й на букетик? А як і не вистачить на букетик, то я виходитиму на вулицю й там дивитимусь на квіти... Якби ти

знав, як тішить мене все, відколи... я наважилась покинути його! Яке мені любе все! Нове життя почалося... Адже я досі й гадки не мала, яка скрізь довкола краса! Ох, їрко,— зі сльозами вигукує вона,— я така рада!

— Дурненька, — усміхнувся їржі, теж щасливий,— не так воно... легко буде. Ну що ж, спробуємо. А зараз лягай спати, а то розхворієшся. Годі вже говорити, прошу тебе; мені треба дещо обміркувати, а завтра я тобі скажу. Лягай спати й мовчи.

Але він ніяк не міг присилувати її, щоб перейшла в ліжко; вона, не роздягаючись, лягла на канапі, він укрив її всім, що мав теплого, і вкрутив гніт у лампі. Настала тиша, тільки частий, дитячий віддих Ружени будив у ньому жаль і співчуття. їржі потихеньку відчинив вікно в холодну жовтневу ніч.

Мирне високе небо яскріло зорями. Колись, іще в батьківському домі, вони вдвох стояли отак біля розчиненого вікна; мала Ружена тремтіла від холоду й тулилась до нього. Вони хотіли побачити падучу зорю.

«Як падатиме зірка, — шепотіла Ружена, — я загадаю, щоб стати хлопцем і прославитись».

А в кімнаті спав їхній тато, міцний, мов дуб, і їм чути було, як порипує ліжко під вагою його втомленого тіла. І в їржі на серці було так святково! Він теж думав про щось велике і по-чоловічому поважно обіймав рукою маленьку Ружену, що тремтіла від холоду й від хвилювання...

Над садом пролетіла падуча зоря.

— їржі, — покликав його ззаду тихий Руженин голос.

— Зараз, зараз, — відповів їржі, теж здригаючись від холоду й від збудження. Так, треба вчинити щось велике; інакше не станеш вільним. Але що великого ти хо-їів учинити, безумцю? Неси свій тягар; а коли хочеш чогось великого, то візьми на себе й чужий.Чим більший тягар несеш, тим більший і ти сам. Кволий нікчемо, ти падаєш під власним тягарем? Зведись і допоможи звестись іншому. Так ти повинен зробити, коли не хочеш загинути!

— їржі,— півголосом кличе Ружена.

їржі обертається від вікна.

— Слухай,— нерішуче починає він, — я оце думав... Навряд чи ти знайдеш таку роботу... Тобто роботи вистачає, але не за таку платню, щоб... Це пусті мрії.

— Мені вистачить будь-якої, — тихо сказала Ружена.

— Ні, зачекай. Ти ж не знаєш, що я хочу сказати. Розумієш, у мене тепер, слава богу, платня непогана, а я ще й додому, на вечір міг би брати роботу... Адже я, буває, не знаю, куди час подіти... З мене цілком вистачає. А тобі я б віддав ті гроші...

— Які? —ледь чутно спитала Ружена.

— Ну, мою частку зі спадщини і те, що наросло. Це вийде... це вийде тисяч п’ять на рік. Ні, мабуть, не п’ять, а тільки чотири... Це самі проценти, розумієш? Отож я й надумав, що міг би віддавати ці проценти тобі, і ти б мала на що жити...

Ружена схопилася з канапи.

— Ні, що ти, як це можна! —вигукнула вона.

— Не кричи,— буркнув їржі.— Я ж тобі кажу —це тільки проценти. Коли не потребуватимеш, тоді можеш їх не брати. Але зараз, на перший час...

Ружена стояла, мов сторопіла дитина.

— Ні, ні, як так можна! Що ж зостанеться тобі?

— За це не турбуйся, — відмахнувся їржі.— Я вже давно хотів брати роботу на вечір, тільки... соромився відбирати цей приробіток у інших. Ти ж бачиш, як я живу: мені це просто розвага буде. Розумієш тепер? А ці гроші мені тільки заважають. Ну то як, хочеш чи ні?