Слава ЗСУ!

— Хочу, — ледь чутно сказала Ружена, навшпиньки підійшла до брата, обняла за шиюй притулилася вогкою щокою до його обличчя. — їржі, я й не мріяла про таке, — прошепотіла вона. — Присягаюсь, я нічого не хотіла від тебе, та коли вже ти такий добрий...

— Облиш,— схвильовано відказав він. — Не в цьому річ. Мені ці гроші непотрібні, от і все. Розумієш, Ружено, коли живеш, пудячи світом, треба зробити щось таке.., А що я можу зробити, коли я сам? Що не роби, кінець кінцем усе виходить тільки для себе, неначе живеш серед дзеркал, і куди не глянь, побачиш лише своє власне обличчя, свою нудьгу, свою самотність... Якби ти знала, що це таке! Ні, Ружено, я не хочу розказувати про себе, але я такий радий, що ти тут! Такий радий, що це сталося! Глянь, скільки на небі зірок! Ти пам’ятаєш, як ми колись удома чекали падучої зорі?

— Ні, не пам’ятаю, — сказала Ружена, підвівши до нього бліде обличчя; в холодному присмерку її очі сяяли, мов зірки.— Чого ти такий, їржі?

Його ніби аж морозило від хвилювання. Він погладив сестру по голові.

— Годі вже про ті гроші. Як добре, що ти прийшла до мене! Боже, який я радий! Наче хтось відчинив мені вікно... між тими дзеркалами! Ти можеш це уявити? Адже я весь час думав і дбав тільки про себе! Я вже остогид собі, утомився від себе, а нічого іншого не мав... І ніякого сенсу в цьому не було! Ти пам’ятаєш, як тоді падали зорі і ти щось загадувала? Що б ти загадала тепер, якби оце впала зоря?

— Що б я загадала? — Ружена солодко всміхнулася.—

Щось для себе... Ні, і для тебе, щоб у тебе щось справдилося. ’ —.

— А мені пічого пе треба, Ружено, я радий, що позбувся... Скажи, як ти влаштуєшся? Стривай, завтра я знайду для тебе гарненьку кімнатку, з вікном на парк абощо. Бо у мене вікно па подвір’я, і вдень, коли нема зірок, вигляд не дуже веселий. А тобі треба щось краще, щоб було на що глянути...

Розпалившись, він бігав по кімнаті, укладав плани на майбутнє, радіючи кожній новій подробиці, сміявся, сипав словами, обіцяв і се, й те.,. Е, що там помешкання, робота, гроші! Все це буде; головне —що почалося ново життя! Він відчував, як блищать у темряві сестрнні очі, як вони всміхаються, як стежать за ним, сяючи від захвату. Йому хотілося сміятись, голосно реготати з радості, і він усе говорив, говорив; тоді обоє, знесилені, зморені щастям, утомлені розмовою, замовкали в порозумінні й відпочивали.

Врешті він уклав сестру спати; вона не опиралась його кумедному материнському піклуванню, але вже не мала сили дякувати. Проте, підводячи погляд від паки газет, де він шукав оголошень про вільні кімнати, їржі зустрічав її погляд, сповнений захвату й нестямної радості, і серце його стискалось від щастя. Так він просидів до ранку.

Справді, це було пове життя. Минулися жахливі па-пади млості за їжею: він квапливо поглинав обід, а тоді бігав по місту, шукаючи помешкання для Ружени. Додому вертався виморений, мов мисливський собака, і щасливий, .мов жених, а вечорами сидів над паперами, взятими додому для приробітку, і засинав міцним блажеп-ним сном після сповненого клопотом дня. Правда, врешті довелося поки що задовольнитись кімнатою без гарного краєвиду, погапющою кімнатою з плюшевими меблями, ще й безбожно дорогою. І хоч іноді йому під час роботи ставало млосно, повіки сіпались, у голові наморочилось, на поблідлому чолі виступав піт, але він умів перемогти себе: стискав зуби, клав голову на прохолодну стільнпщо й уперто нагадував собі: «Не падай! Тримайся! Мусиш витримати! Адже ти живеш не тільки для себе!»

І справді, він дужчав з дня па день. Це було пове життя.

Та якось до нього з’явилась песподівапа гостя: його друга сестра Тільда, дружина дрібного підприємця-не-вдахи. Вона жила недалеко від Праги й щоразу провідувала брата, коли приїздила до міста в справах —комерційних чи ще яких. У брата вона звичайно сиділа недовго, не підводячи очей і уникаючи його погляду, й скупими, тихими словами оповідала про своїх трьох дітей та про безліч турбот, ніби на світі не було нічого іншого. Та цього разу їржі, побачивши її, вжахнувся: вона важко дихала, раз у раз проводила рукою по обличчю, яке турбота вкрила павутинням зморщок, і в нього серце стис-лось від співчуття, коли він глянув на її спотворені писанням та шиттям пальці.

— Слава богу, — уривчасто розповідала вона, — діти здорові й слухняні... Але .майстерня стоїть, роботи нема, оце шукаю покупців на верстати... А Ружена тут?..— напівзапитливо промовила вона, марно силкуючись підвести очі. Дивне діло: куди б Тільда не кинула погляд, він натрапляв то на дірку в килимі, то на продертий чохол, то на ще якусь прикмету занедбаності, ветхості, нужденності... Бач, а вони з Руженою чогось ніколи не помічали такого. Це бентежило їржі, він дивився кудись убік, соромлячись сестриних очей, невтомно пильних, неквапливих, сповнених турботи, що не знала кінця.