Слава ЗСУ!

— Вона втекла від чоловіка,— знов почала Тільда ніби знехотя,— каже, що мучив її. Може, й правда, але... на все є причина...

Вона хвильку помовчала —видно, чекаючи братового запитання, — тоді повела далі:

— Була й у нього причина. Бач, Ружена..* Як би це сказати... — Тільда замовкла і втупила млявий погляд у велику дірку в килимі.— Ружена не хазяйка,—нарешті промовила вона. — Звісно, дітей немає, робити їй нічого, клопотатись нема про що, і все ж...

їржі похмуро дивився у вікно.

— Вона марнотратка, — тягла своє Тільда. — Борги робила, а це вже... Ти, може, помітив, яка у неї білизна?

— Ні.

Тільда зітхнула й знов провела рукою по лобі.

— Ти й гадки не маєш, скільки вона коштує... От, бувало, купить хутро... тисячі всадить, а потім продає його за сотню-другу, щоб на черевики грошей добути. Рахунки від нього ховала, а йому тоді клопіт... Ти не знав цього?

— Ні. Я з ним не розмовляв.

Тільда покивала головою.

— Я не кажу, він справді важкий чоловік. Та коли вона йому й білизни не полагодить, ходить обстріпаний, а сама вбирається, мов княгиня... Що й дурить його... З іншими гуляє...

— Годі, облиш! — змучено попросив їржі.

Тільда сумним поглядом окинула діряве покривало па ліжку.

— А не казала тобі Ружена, — нерішуче спитала вона, — що... доглядатиме за тобою? Ти б найняв більше помешкання... а вона б для тебе куховарила...

У їржі болісно стислося серце. Таке йому досі не спадало на думку. Але й Ружені теж! Боже, який би він був щасливий!

— Я б і не захотів цього, — сказав він гостро, насилу стримуючи себе.

Тільда нарешті спромоглася підвести очі.

— Вона, мабуть, теж не захотіла б. У неї ж тут... той офіцер. Його перевели до Праги. От вона й гайнула... за жонатим. Тобі, певне, цього не сказала.

— Тільдо,— хрипко промовив він, пропікаючи її поглядом,— ти брешеш!

У Тільди здригалися руки і сіпалися щоки, але вона ще не здавалась.

— Сам побачиш, — замурмотіла вона. — Ти такий добряга. Я б тобі нічого не сказала, якби... якби не жаліла тебе. Ружена тебе ніколи не любила. Вона казала про тебе, що ти...

— Іди геть! —не тямлячись від люті, закричав він.— Дай мені спокій, ради бога!

Тільда повільно підвелася.

— Тобі... тобі треба знайти кращу квартиру, їрко,— промовила вона вже спокійно, ніби героїчним зусиллям опанувавши себе. — Глянь, як тут брудно. Зоставити тобі кошичок груш?

— Не треба нічого.

— Я мушу вже йти... Як у тебе темно!.. Ну що ж, їржі, до побачення.

Кров бухала їржі в скроні, горлянку йому здушив спазм. Він спробував працювати, але, тільки-но сівши за стіл, зі злості поламав ручку, схопився й подавсь до Ружени. Збіг сходами нагору і, засапаний, подзвонив. Відчинила йому господиня й сказала, що квартирантка вийшла ще вранці. Переказати їй щось?

— Пе треба, — буркнув їржі й поплентав“додому, ніби несучи непосильний тягар. Дома сів за стіл, підпер голову руками і втупив очі в папери; але минула година, а він і сторінки не перегорнув. Почало смеркати, стемніло — він не засвічував лампи. Враз дзвінко, радісно задзвонив дзвінок, у передпокої зашелестіла спідниця, й до кімнати вбігла Ружена.

— Ти спиш, їрко? — ласкаво засміялась вона.— Боже, як тут темно! Де ти?

— Гм... я працював, — сухо відказав він.

У кімнаті війнуло холодом і ніжними, тонкими парфумами.

— Чуєш, їржі...— весело почала Ружена.

— Я хотів зайти до тебе,— перебив він, — але подумав, що ти, мабуть, не вдома.

— А де б же я була? — щиро здивувалася вона.— Ох, як тут гарно! їрко, я так люблю бувати в тебе! — від неї аж пашіло радістю, молодістю, щастям.— Іди сюди, посидимо, — попросила вона, а коли він сів поруч неї на канапі, обняла його за шию й ще раз сказала: — Я так люблю бувати в тебе, їрко!

Він уткнувся обличчям у холодне хутро, вогке від осінньої мряки. Сестра легенько поколихувала його, а він думав: «Яке мені діло, де вона була? Зате прийшла зразу до мене». Але його серце стискалося й завмирало від дивної суміші почуттів: пекучої туги й солодкого запаморочення пахощами.

— Що з тобою, їржику? — раптом злякано скрикнула вона.

— Нічого,— вколисаний, мовив він.— Приходила Тільда.

— Тільда? —перепитала Ружена й заціпеніла. Якусь хвилину вона мовчала, тоді промовила} — Пусти!.. Що вона казала?

— Нічого.

— Мабуть, про мене говорила? Щось негарне?

— Та... дещо там.

Ружена розплакалася злими слізьми.

— Паскуда! Вона б рада мене з’їсти! Хіба я пппна, що в них усякі там невдачі? Певне, прийшла, бо... бо... бо звідкись дізналася, що ти для мене зробив! Якби в них усе було гаразд, то й не опитала б про тебе! Отака підлота! Вона все рада загарбати собі... тільки про себе думає... про своїх дітей... отих гидких пуцьверінкіп!