знайди книгу для душі...
— До мене прийшли, — відрубав їржі й обернувся до гостя. — Я вас слухаю.
Ружена не ворухнулася. Тільдин чоловік аж упрів від сорому й страху.
— Ось... будь ласка... ті папери... листи від її чоловіка, він нам писав... і інші докази... ми їх добули...
Ружена вхопилася за одвірок.
— Ану покажіть, — сказав їржі, взяв листи, подивився на верхній, ніби хотів його прочитати, але раптом зіжмакав їх усі н простяг Ружеиі.
— На, забирай,— із злою усмішкою сказав вій.— І пробач, мені ніколи. І до банку більш не ходи... по ті гроші. Ти їх не одержиш.
Ружена мовчки позадкувала від нього. Обличчя у неї було землисто-бліде.
Зачинивши двері, їржі хрипко спитавз
— Ну, так що там з вашою фабрикою?
— Та..* перспективи дуже добрі... і якби знайти капітал... поки що, звичайно, без процентів...
— Слухайте, — перебив його їржі, не церемонячись.— Я знаю, що ви самі винні в усьому; я маю відомості, що ви людина необачна... і взагалі не ділова...
— Я б... я б доклав усіх сил...— мимрив Тільдин чоловік, дивлячись на нього по-собачому влесливо.
їржі відвів погляд і сказав, здвигнувши плечпма:
— Як же я можу довіряти вам?
— Запевняю вас... я б не зловжив вашою довірою.., і взагалі... У нас же діти!
Страшний, пекучий жаль обпалив серце їржі.
— Прийдіть... за рік, — докінчив він, зібравши псі рештки волі.
— За рік... боже! —зітхнув зять, і його безбарвні очі налилися слізьми.
— На все добре, — сказав їржі й подав йому руку# Зять не помітив тієї руки; зачіпаючись за стільці, він дійшов до дверей і намацав клямку.
— Бувайте здорові, — надломленим голосом попрощався він.— І... щиро вам дякую.
їржі лишився сам. Від жахливої кволості в нього аж піт на лобі виступив. Він іще зібрав розкладені на столі папери й покликав господиню. Коли вона ввійшла, він ходив по кімнаті, держачись обома руками за груди, і вже не пам’ятав, нащо кликав її.
— Стривайте,— згадав він, коли господиня вже виходила.— Як прийде сьогодні... чи завтра., чи взагалі будь-коли моя сестра Ружена, скажіть, що я нездужаю.., і просив нікого до мене не пускати.
Тоді ліг на свою стару канапу і втупив очі в нове павутиння, що з’явилось у кутку в нього над головою.
Хоч як намагався він думати про зовсім інші, безмірно важливіші речі, до нього невідчепно верталася прикра іумка: служниця обкрадає його. Стільки років вона нього прослужила, і він уже звик пе дбати про своє [айно. Знав, що в комоді лежить білизна: вранці впсу-еш шухляду й береш свіжу сорочку. Час від часу — ін і не пам’ятав, як часто це бувало — Поганка показує
йому зношену сорочку: мовляв, уже всі такі, треба нові купувати, пане. Гаразд —він іде до першої-ліпшої крамниці й купує шість сорочок, невиразно пригадуючи, що так недавно вже купив щось. «Які тепер товари погані», — думає. А ще ж скільки всякої всячини треба мати, хоч ти й удівець: комірці, краватки, костюми, черевики, мило... Усе це треба час від часу підкуповувати, але на старій людині все чогось відразу старіє, чи бозна-що з пим робиться: раз по раз купуєш щось нове, а відчини шафу — і там теліпається кілька приношених, вигорілих костюмів: не добереш, коли їх і пошито. Та дарма, зате не треба нічим клопотатись: Йоганка про все подумає.
І ось аж тепер, через стільки років, він здогадався, що його весь час обкрадають. Вийшло це так: уранці він одержав запрошення на банкет. Господи, він цілі роки ніде не бував; у нього так мало знайомих, що це несподіване запрошення зовсім збентежило його. Він і зрадів страшенно, і злякався. Насамперед кинувся до комода: чи є в нього пристойна сорочка? Вийняв із шухляди всі, але серед них не було жодної не витертої на манжетах чи манишці. Тоді він покликав Йоганку й спитав, чи не знайдеться де в неї кращої сорочки.
Йоганка ковтнула слину, помовчала трохи, а тоді твердо сказала, що вже час купувати нові, бо їй уже несила лагодити, все таке благеньке, аж світиться... Він, правда, невиразно пам’ятав, ніби недавно купував щось, але не мав певності, тож змовчав і почав одягатися, щоб піти до крамниці. Заразом він почав «наводити лад» у кишенях — повиймав усі старі папірці, щоб сховати їх чи повикидати. І серед пих знайшов останній рахунок за сорочки: заплачено такого й такого числа. Всього півтора місяця тому. Півтора місяця тому куплено шість сорочок. Ось що він відкрив!
Він уже не пішов купувати сорочки, а став ходити по кімнаті й думати. Перебирав у пам’яті всі роки, прожиті в самоті; після смерті дружини Йоганка була йому за господиню, і в нього ніколи, ані на мить не виникла підозра чи недовіра; але тепер йому аж серце стислось: адже його весь цей час обкрадали! Він розглядівся довкола себе, і хоч не міг сказати, чого саме бракує, але враз побачив, яка тут пустка. Спробував пригадати, як було в кімпаті колись: більше речей, більше затишку, більше інтимності... Стривожений, він відчинив шафу, де на пам’ять иро дружину лежали її речі: вбрання, білизна... Там лежало кілька старих одежиь, і від них війнуло давниною. Господи, де ж поділося все, що лишилось по небіжчиці?