Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Війна з Саламандрами

Пуділ нізащо не погодився. В цих селюків ніяких вищих інтересів нема...

Іду я знов до Вашека — цегляра того.

«Ти шахрай!» —кричу на нього. — Це неправда, що ти вдарив Пуділа! Він каже, що то був не ти!» —«Бреше,— відказує Лисицький. — То таки я був». — «То доведи,— вимагаю, — докинь туди каменюку!» А він тільки чухається та сміється. «Пане вахмістре,— каже, —я так просто не вмію, але до Пуділа хоч коли докину, бо я на нього лютий». Я йому вже по-доброму: «Вашеку, як докинеш, то я тебе відпущу; а як не докинеш, доведеться відсидіти за те, що скалічив Пуділа. За таке півроку дають, дурню!» —«Ну що ж,— він на те, — відсиджу взимку». Тоді я його заарештував ім’ям закону. Він тепер чекає тут, у коридорі; пане суддя, може, ви якось витягнете 8 нього, чи справді це він кинув ту каменюку, чи тільки хвалиться! Я гадаю, що він злякається й відмовиться, так ви тоді припечіть йому, ледащові, хоч місяць за обман влади чи за шахрайство. Адже в спорті дурити не можна, за це треба карати. Зараз я вам його приведу.

— То це ви Вацлав Лисицький? —сказав Тучек, суворо поглядаючи на білявого арештанта. — Ви призналися, що пожбурили цей камінь на Франтішека Пуділа з наміром ударити його і завдали йому тяжкого поранення. Це правда?

— Пане суддя,— почав хлопчина,— ось воно як вийшло: той Пуділ лупцював якогось хлопчиська, а я кричу йому через річку, щоб пустив його, а він мене вилаяв...

— Ви кинули цей камінь чи ні? — гримнув Тучек.

— Кинув, пане суддя, — скрушно мовив парубок.— Але ж він мене лаяв, так я тоді вхопив каменюку...

— Чорт би вас узяв! —розкричався суддя.— Нащо ви брешете? Чи ви не знаєте, що за неправдиві свідчення суворо карають? Нам добре відомо, що ви цього камепя не кидали!

— Ні, кинув, пане суддя,— промимрив молодий цегляр.— Так Пуділ же послав мене... знаєте куди?

Суддя запитливо подивився на Гейду, а той безпорадно знизав плечима.

— Роздягніться! — крикнув тоді Тучек на пригніченого винуватця. — Ну, швидше! І штани теж!

За хвильку молодий здоровило стояв перед ними голісінький і весь трусився: він, мабуть, боявся, що його катуватимуть, бо такий порядок.

_ Гляньте, Гейдо, на цей дельтовидний м’яз,— промовив суддя Тучек. — А оцей біцепс —що ви скажете?

— Непогані, — відповів Гейда тоном знавця.— Але черевні м’язи розвинені слабко. Пане суддя, для штовхання ядра потрібні черевні м’язи; ви ж знаєте, як треба крутити тулубом. Побачили б ви мої черевні м’язи!

— Ну що ви,— заперечив суддя, — чим поганий живіт? Дивіться, які горби. А огруддя! — додав він, тицьнувши пальцем у золотаву шерсть на Вашекових грудях.— Але ноги слабкуваті. В цих селюків ноги завжди нікудишні,

— Бо не треновані,— пояснив Гейда. — Хіба це ноги? Щоб штовхати ядро, знаєте яких ніг треба!

— ПовернітьсяІ —визвірився суддя на парубка.—А спина як?

— Угорі, од лопаток, усе гаразд, — відповів Гейда,— але внизу — нЄх\іа нічого. Тулуб у нього розмаху не дасть. Я гадаю, пане суддя, що це не він кинув.

— Ну, одягайтесь! —ревнув суддя на цегляра.— Востаннє вас питаю: ви кинули цей камінь чи ні?

— Кинув,— уперто, як баран, промимрив Вацлав Ли-сицький.

— Йолоп! —крикнув суддя.— Якщо ви кинули цей камінь, то за тяжке скалічення крайовий суд дасть вам кілька місяців, зрозуміли? Годі морочити нас! признайтеся, що ви все це вигадали, і я дам вам три дні за неправдиве свідчення, та й по всьому, Ну що, ви вдарили цим каменем Пуділа чи ні?

— Ударив,— затято правив своєї Лисицький.— Він мене лаяв через річку...

— Виведіть його! —загорлав суддя.— Чортів дурисвіт!

За хвильку в дверях знов показалась Гейдина голова*

— Пане суддя, — сказав поліцай мстиво,— можна припаяти йому ще за ушкодження чужого майна: адже він вивернув камінь з укосу, а тепер там геть усе розібрали.

СЛІДИ

Того вечора пан Рибка йшов додому в чудовому настрої! по-перше, він виграв партію в шахи («Гарний був мат нонем!» —задоволено згадував він, ідучи), а по-друге — насипало свіжого снігу, і він м’яко хрупотів під ногами в чарівній, прозорій тиші. «Боже, яка краса! —думав пап Рибка. — Місто під снігом раптом стас якесь малень-ке-маленьке, таке старосвітське містечко, аж сподіваєшся побачити нічних вартових та диліжанси. Просто диво, який стародавній і сільський вигляд має сніг».

Хруп, хруп —пан Рибка намагався ступати по нетоптаному, такий приємний був йому той хрупіт. Він жив на тихій вулиці з садками, і слідів дорогою дедалі меншало. Он до тієї хвіртки зверпули чоловічі чоботи й жіночі черевики. Мабуть, подружжя. «Цікаво, чи молоді вони?» —ласкаво подумав пан Рибка, ніби хотів поблагословити їх. А онде пробігла кицька, лишивши на снігу свої слідочки, схожі на квітки. «Добраніч, кицюню,— не померзли лапки?» А далі тяглася вже тільки одна низочка слідів —чоловічих, глибоких, рівних, виразний разочок кроків, що його розмотав якийсь самотній перехожий, «Хто ж це з сусідів пройшов?» — із приязною цікавістю спитав себе пан Рибка.— Тут ходить так мало людей, і ніщо не проїхало. Ми тут наче на краю життя. Коли я дійду додому, вулиця натягне білий пуховик аж до поса, і їй снитиметься, що вона сама — лише дитяча іграшка. Шкода —вранці цей сніг потопче та стара, що розносить газети, і наробить тут слідів і вздовж і впоперек, ніби заєць...»

Попередня
-= 143 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!