Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Війна з Саламандрами

— А коли він не вернувся цією дорогою,— вперто допитувався пан Рибка,— то куди він щезї

— Це його діло, — пробурчав комісар. — Зрозумійте: коли він нічого не накоїв, ми не маємо права втручатись у його справи. От якби на нього хтось заявив — тоді б ми, звичайно, почали попереднє розслідування...

— Але хіба може людина отак просто зникнути посеред вулиці? —вжахнувся пан Рибка.

— Треба почекати, добродію,— спокійно порадив йому комісар.— Якщо хтось зник, то нас про це через кілька днів повідомить його родина чи ще хто, і ми тоді почнемо його розшукувати. А доти нам нема діла до цього, і ми пе можемо втручатися.

В панові Рибці почав закипати глухий гнів.

— Даруйте,— різко сказав він,— алея гадаю, що поліція повинна зацікавитись, коли мирнпп перехожий отак несподівано зникпе серед вулиці.

— Та нічого з ним не сталося, — заспокійливо мовив пан Бартошек. — Адже ніяких ознак боротьби тут нема... Якби хто на нього напав чи викрав його, тут би все було потоптане... Дуже шкодую, добродію, але я не бачу підстав для втручання.

— Але ж хоч поясніть мені, пане комісаре, — сплеснув руками пан Рибка. — Адже тут щось таке загадкове, таке таємниче...

— Правда,—погодився пан Бартошек і замислився.— Ви, добродію, й уявлення не маєте, скільки тасмничого на світі. Що дім, що родина, то й таємниця. Ось як я йшов сюди, в отому он будиночку заридала молода жінка. Таємниці, добродію, це не наше діло. Нам платять за порядок. Невже ви думаєте, що ми вистежуємо якогось там злочинця з цікавості? Ні, ми його вистежуємо, щоб заарештувати. Повинен бути порядок.

— От бачте, — підхопив пан Рибка. — А скажіть самі, який же це порядок, коли хтось серед вулиці... ну, скажімо, знявся в повітря?

— А це залежить від того, як тлумачити такий факт,— відказав комісар. — Існує поліційний припис: коли є небезпека впасти з великої височини, людина повинна прив’язуватись. У випадку порушення цього припису за першим разом попереджують, за другим —штрафують. Коли цей добродій з власної волі знявся вгору, постовий поліцай, звичайно, мав би його попередити, що треба пристібнутися страхувальним поясом; але тут, певне, не було постового, — додав він, наче виправдовуючись.— Бо ж він лишив би сліди. А втім, може, цей добродій зник звідси якось інакше.

— Але ж як? — ухопився за ті слова пан Рибка.

Комісар Бартошек покрутив головою.

— Важко сказати. Може, його взято живим на небо абощо... — невпевнено сказав він.— Це, правда, можна вважати викраденням — якщо його взято на небо силоміць; але такі речі, я гадаю, звичайно відбуваються за згодою обраної особи. А може, цей чоловік уміє літати? Вам ніколи не снилося, ніби ви літаєте? Отак ледь-ледь відштовхнетеся ногою —і вже летите... Дехто літає, як повітряна куля, але я, коли літаю вві сні, мушу час від часу підштовхуватись від землі ногою —мабуть, через оцю важку форму та шаблю. Може, той чоловік заснув, ідучи, та й почав уві сні літати. А це ж не заборонено, добродію. Правда, на людній вулиці постовий мусив би зробити йому зауваження. Або, стривайте, може, це була левітація? Адже спірити вірять у левітацію; а спіритизм також не заборонений. Мені казав один чоловік, пап Баудиш, ніби він сам бачив, як медіум висів у повітрі. Хтозна —може, воно й правда.

— ІІу що ви, пане комісаре! — відказав пап Рибка докірливо. — Невже ви в це вірите? Адже це було б таке порушення законів природи...

Пан Бартошек скептично здвигнув плечима.

— Ет, добродію! Хто-хто, а я знаю, що люди порушують будь-які закони й розпорядження. Якби ви служили в поліції, то знали б про це більше...— Комісар махнув рукою. — Тож я не здивуюся, коли вони й закони природи порушать. Люди —велика сволота, голубе мій. Ну, добраніч. Щось холод пробирає...

— Може, зайдете до мене, вип’єте склянку чаю... або чарку сливовиці? — запропонував пап Рибка.

— Чом ні, — меланхолійно буркнув комісар.— У формі нам незручно й до пивниці зайти посидіти. Через це поліція так мало п’є...

— Кажете, щось загадкове... — заговорив він знову, сидячи в кріслі й замислено дивлячись, як тане сніг на носку його черевика.—Дев’яносто дев’ять чоловік із ста проминуло б ті сліди й нічого не помітило. Та й ви самі в дев’яноста дев’ятьох випадках із ста не помічаєте з біса загадкових речей. Дідька лисого ми знаємо про те, що буває на світі. Не загадкового дуже мало. Порядок не загадковий. Правосуддя не загадкове. І поліція не загадкова. Але кожна людина, що йде по вулиці,— вже загадкова, бо нам до неї зась, добродію. От коли вона щось украде, то стає вже не загадкова, бо ми її заарештуємо, та й усе; тоді принаймні ми знаємо, що вопа робить, і можемо будь-коли подивитись на неї крізь вічко в дверях. От газетярі пишуть, скажімо: «Загадкове вбивство! Знайдено труп!» А що в тому трупі загадкового? Коли він потрапить у наші руки, ми його виміряємо, сфотографуємо, зробимо розтин і тоді знатимемо кожну ниточку на ньому, знатимемо, що цей чоловік їв наостанці, і від чого вмер, і все-все. Крім того, мп знатимемо, що його хтось убпв —найімовірніше через гроші. Це все такс пене й неприкрите... Чаю мені налийте міцнень-кого. Всі злочини ясні, добродію: в них принаймні видно мотиви і все інше. А от що думає ваша кицька — це вже загадка. І що сниться вашій служниці, і чому ваша дружина так замислено дивиться у вікно. Усе на світі загадкове, добродію, крім карних злочинів; а от кримінальний злочин — це точно окреслений шмат дійсності, певний фрагмент, який ми освітили своїм ліхтариком. Ось, приміром, якби я тут розгледівся, то чимало б дізнався про вас, але я дивлюся на носок свого черевика, бо офіційно мені до вас нема діла: вас ніхто ні в чому не обвинувачує, — додав він, сьорбаючи гарячий чай.

Попередня
-= 145 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!