Слава ЗСУ!

— У мене! —розсердився пан Томса, ніби поліція була в тих пострілах вннна.— Це ж неподобство — отак з доброго дива стріляти в мирного громадянина, що сидить собі спокійно вдома! Цю історію треба якнайретельніше розслідувати! Добре мені діло —отак...

— Гаразд, — перебив його сонний голос. — Когось пришлемо.

Дожидаючись, пан радник аж кипів з нетерплячки; йому здавалося, наче той «хтось» плентає до нього цілу вічність. А насправді вже через двадцять хвилин до нього з’явився такий собі розважний інспектор поліції й зацікавлено оглянув прострелену шибку.

— Хтось стріляв до вас у вікно, добродію,— констатував він.

— Це я й без вас знаю! — розсердився пан Томса. — Я ж біля цього вікна сидів!

— Калібр сім міліметрів,— сказав інспектор, виколупавши ножем кулю з дверей. — Очевидно, з армійського револьвера старого зразка. Зверніть увагу: стрілець, видно, спершу заліз на паркан, бо якби він стріляв з тротуару, куля застрягла б вище. А це означає, що він цілився в вас, добродію.

— Чи ти ба,— ущипливо мовив пан Томса. — А я вже думав, що він просто хотів двері зіпсувати.

— Хто ж це був? — не звертаючи уваги на ту шпильку, спитав інспектор.

— Вибачте, але адреси його я вам дати не можу, — відказав радник. — Я його не бачив і не здогадався покликати сюди.

— Кепська справа, — незворушно мовив інспектор.— А може, ви маєте на когось підозру?

Панові Томсі вже уривався терпець.

— Яка там підозра! —відрубав він дратливо. — Я ж не бачив того поганця, та й хоч би він чекав там, поки я пошлю йому з вікна цілунок, то я б його в пітьмі не розгледів. Якби я знав, хто він, то навіщо б я вам голову морочив, добродію?

_Авжеж, авжеж, — відказав Інспектор заспокійливо.— Але, може, ви згадаєте, хто міг би мати користь із вашої смерті? Або хто хотів би помститися вам? Завважте, де був не грабіжник; грабіжники стріляють, лиш коли вже неминуче. Може, є хтось дуже лютий на вас? Ось що ви нам скажіть, добродію, а ми вже розслідуємо далі.

Пан Томса спантеличивсяГ щось таке йому ще не спадало на думку. p.*

— Та ні, не знаю... — сказав він невпевнено, окидаючи одним поглядом своє тихе життя урядовця й старого парубка.— Хто б це міг бути такий лютий на мене? — провадив він здивовано. — Слово честі, наскільки я знаю, у мене нема жодного ворога. Ні, це виключено, — запевнив він, хитаючи головою. — Адже я ні з ким не знаюся, добродію; живу сам, ні в кого не буваю, ні до чого не втручаюся... За що б мав хтось мені мститися?

Інспектор знизав плечима.

— Ну , то й я ж не знаю, добродію. Але, може, ви до завтра щось пригадаєте? Ви не боятиметесь тут самі?

— Ні, не боятимусь, — відказав пан Томса замислено. «Дивно, — сказав він собі пригнічено, коли зостався на самоті.—Чому в мене хтось стріляв, ну чому? Адже я майже відлюдник; відсиджу свої години на службі й іду додому... Я ж ні з ким ніякого діла не маю! За що ж мене хотіли застрелити?» Така несправедливість дивувала його й сповнювала душу гіркотою. Помалу його розбирав жаль до себе. «Працюю як віл, — думав радник,—■ навіть додому роботу беру, ніяких тобі розкошів, живу, як равлик у черепашці, і раптом —трах! Хтось надумав мене вколошкати. Боже, звідки в людей така злість! — у подиві й жаху міркував радник. — Що я кому заподіяв! За віщо мене хтось так люто, так нестямно ненавидить?»

«Та ні, це, мабуть, якась помилка, — заспокоював він сам себе, сидячи на постелі зі щойно скинутим черевиком у руці. — Звичайно ж, мене просто з кимось сплутали. Той чоловік вважав мене за когось іншого, на кого був влий! Так воно й є, — казав він собі з полегкістю,—бо за що, за що хтось міг би так ненавидіти мене?»

Раптом рука його впустила черевик. «Правда... — трохи збентежено пригадав він. — Ось недавнечко я впоров таку дурницю — звичайно, мимохіть. Розмовляв із Роу-балом, і мені ненароком злетів з язика неподобний натяк на його дружину. Весь світ знає, що вона зраджує його 8 ким лише трапиться, і сам він про це знає, тільки показувати не хоче. А я, бовдур, так по-дурному ляпнув...» Радник згадав, як Роубал тільки слину ковтнув і зціпив кулаки. «Боже, — ужахнувся пан Томса, — як же я вразив його! Адже він кохає дружину до нестями! Звісно, я зразу спробував усе зам’яти, заговорити його чимсь іншим, але як той Роубал кусав собі губи! Ось хто справді має за що ненавидіти мене,— засмучено подумав радник.— Я знаю, що стріляв не він, про це нема чого й балакати; але я б не здивувався...»

Пан Томса спантеличено втупив очі в підлогу. «Або, скажімо, кравець,— із гнітючим почуттям згадав він.— П’ятнадцять років він обшивав мене, а потім мені сказали, що в нього сухоти, відкрита форма. Звісно, хто б не побоявся носити одежу, обкашляну сухотником; тож я й перестав шити в нього.»» А він тоді прийшов просити: мовляв, роботи нема, жінка хворіє, та ще й дітей треба б на село відвезти, то чи пе вшаную я його знову своєю довірою. Господи, який він був блідий, як хворобливо пітнів! «Нічого не вийде, пане Колінський, — сказав я йому. — Мені потрібен кращий кравець, я незадоволе-ний вашою роботою». — «Я старатимусь, пане раднику»,— жалібно запевняв він, аж пітніючи від страху та розгубленості. Мало не заплакав! А я,— згадував радник, — а я вирядив його, сказавши: «Гаразд, побачимо»,— слова, добре знайомі таким бідолахам. І цей кравець міг би ненавидіти мене, — вжахнувся пан Томса. Адже це страхіття* прийти до когось благати, щоб тобі врятували життя, — і зіткнутися з такою байдужістюі Але що я мав з ним робити? Я знаю, це не він стріляв, але...»