Слава ЗСУ!

Панові радникові ставало дедалі тяжче на серці. «А як негарно було,— згадалося йому,— коли я на службі на-пався на кур’єра. Десь заподівся один документ, то я викликав старого до себе й привселюдно накричав на нього, як на хлопчиська. Мовляв, коли у вас буде порядок, що це ви, бовдуре, за свинюшник тут розвели, я вас утришия вижену! А потім той документ знайшовся в моїй власній шухляді... А стариган навіть не писнув, тільки трусився та кліпав очима.— Пана радника мов жаром обсипало.— Звісно, перед підлеглим не будеш вибачатися, хоч би й трохи скривдив його, — почав він виправдовуватись перед собою. — Але як ті підлеглі, певне, ненавидять своїх начальників! Ну, дарма, й йому віддам котрийсь старий костюм; але, власне, і це для нього приниження...»

Пан радник не міг уже влежати в ліжку, його навіть ковдра душила. Він сів і, обхопивши руками коліна, втупився в темряву. «Або той випадок з Моравеком, — ужалила його пекуча думка. — Такий культурний юнак, вірші пише. А я, коли він недоладно склав мені один документ, сказав йому; «Переробіть, колего!» —і хотів кинути папір йому на стіл, а він упав додолу, і Моравек мусив нахилятися, аж вуха йому почервоніли від образи...»

— Надавати б собі ляпасів за це! — промурмотів пан радник. — Адже мені той юнак симпатичний, а я його так принизив, хоч і ненавмисне...

В радниковій пам’яті зринуло ще одне: бліде, обрезкле обличчя колеги Ванкла. «Сердега, він так хотів стати начальником канцелярії... Це ж кілька сотень на рік додалось би до платні, а в нього шестеро дітей... Кажуть, він хоче найстаршу дочку віддати навчатися співу, але не має за що. І ось я його випередив, бо він такий маруда в роботі... Дружина в нього як відьма, худюща й злюща від постійних нестатків; у обід він давиться черствою булочкою.., — тоскно думав радник. — Як йому, бідоласі, мабуть, прикро, що я на себе одного одержую більше, ніж він; але хіба ж я винен? Мені завжди аж серце стискається, коли він так смутно й докірливо поглядає на мене...»

Радник потер рукою чоло, змокріле від хвилювання. «А тоді, коли мене офіціант обдурив на кілька крон! — сказав він собі. — Я викликав хазяїна, і той зразу вигнав офіціанта геть. «Ах ти злодюго! —сичав він на нещасного.— Я подбаю, щоб тебе ніхто в усій Празі не взяв на роботу!» І офіціант не сказав ні слова, мовчки пішов геть... і так у нього лопатки під стареньким фраком випиналися...»

Радник не міг уже й усидіти в ліжку; він сів до радіоприймача й начепив на голову навушники, але радіо мовчало, стояла безмовна ніч, німотні нічні години. Пан Томса підпер голову долонями й ще довго сидів, згадуючи всіх людей, яких коли зустрічав у житті, всіх тих дивних скромних людей, з якими він не вмів порозумітись

і про яких досі ніколи не думав.

Уранці він, трохи блідий і розгублений, прийшов до поліції.

— Ну як, — спитав його інспектор, — згадали когось такого, хто може вас ненавидіти?

Радник похитав головою.

— Не знаю, — сказав він невпевнено. — Таких, що могли б ненавидіти мене, є стільки, що... — І безнадійно махнув рукою.— Хіба хто відає, скількох людей він скривдив за своє життя... Біля вікна я більше не сидітиму. А вас прийшов попросити, щоб ви прикрили цю справу,

ВІДПУЩЕНИЙ НА ВОЛЮ

— Ну, що, Зарубо, зрозуміли? —спитав начальник в’язниці майже урочистим тоном дочитавши надіслане з міністерства юстиції розпорядження. — Це означає, що вас^ умовно звільняють із довічного ув’язнення. Ви відсиділи дванадцять з половиною років і весь цей час поводилися... ну, коротше кажучи, зразково. Ми дали вам найкращу характеристику, і... м-м-м... одне слово, можете йти додому, розумієте? Але пам’ятайте, Зарубоі коли ви чогось накоїте, то умовне звільнення буде скасоване і доведеться вам уже сидіти довіку за вбивство своєї дружини Марії. Так, тоді сам господь вам не поможе, Тож стережіться, Зарубо: як попадете сюди знов* то вже до самої смерті сидітимете. — Пан начальник розчулено висякався. — Ми любили вас, Зарубо, але вдруге я б не хотів побачити вас тут. Ну, на все добре вам. Одержіть свої гроші в конторі і можете йти.

Заруба, здоровило майже два метри на зріст, переступав з ноги на ногу й щось мимрив; він був такий щасливий, що аж стерпіти несила, і в грудях у нього щось булькотіло, наче хлипання.

— Ну гаразд, гаразд,—буркнув начальник в’язниці.— Глядіть іще розрюмсайтесь. Ми для вас підібрали в що вдягтися, і підрядчик Малек пообіцяв мені, що візьме вас на роботу. Що, ви хочете спершу з’їздити додому? А, на дружинину могилу! Ну що ж, це ви гарно надумали. Щасливої дороги, пане Зарубо,— квапливо сказав начальник і подав Зарубі руку. — Та шануйтеся, ради бога* пам’ятайте, що вас випустили умовно!..