знайди книгу для душі...
— Такий славний чолов’яга, —сказав начальник в’язниці, тільки-но за Зарубою зачинилися двері. — Знаєте, Форманеку, ці вбивці часом бувають дуже порядні люди. Найгірші —розтратники* тим у в’язниці все не так. А цього Заруби шкода.
Коли залізна брама й подвір’я ІІанкрацької в’язниці лишилися за спиною в Заруби, в нього ще було таке невиразне, покірливе відчуття, наче перший стрічний поліцай затримає його й приведе назад; тому він плентав нога за ногою, щоб не подумали, ніби він утікає. Коли він вийшов на вулицю, у нього аж голова обертом пішла: стільки людей надворі, а он гасають дітлахи, а он два шофери гарикаються, господи, скільки людей... Колись їх стільки не було... куди ж йому йти? Однаково; кругом автомобілі і стільки жінок... чи ніхто за ним не йде? Ні... але ж скільки машин! Заруба звернув униз, до Праги, і піддав ходу, аби вже опинитись чимдалі від в’язниці. Ось запахло ковбасою... ні, не зараз, хай потім; а тоді запахло ще сильніше —будова. Муляр Заруба зупинився і вдихнув запах вапна та дерева. Він задивився на робітника, що мішав вапно, і йому захотілось побалакати з ним, але чогось не виходило; він не міг видобути в себе голосу: в одиночному ув’язненні людина відвикає говорити. Широко ступаючи, Заруба попростував до Праги. Господи, скільки тут будується! Он там усю будівлю роблять з бетону, дванадцять років тому такого не бувало, ні, за його часів такого не було, подумав Заруба; таж воно в них завалиться —он які тоненькі колони!
— Обережно! Сліпий, чи що?
Його мало не збив автомобіль, він мало не попав під трамвай, не почувши дзвінка: хай йому біс, за дванадцять років геть відвик від вулиці. Йому хотілося спитати, що це за велика будова і як дійти до Північно-Західного вокзалу; повз нього саме з гучним брязкотом їхав ваго-віз, навантажений залізом, і він під той брязкіт спробував сказати вголос сам до себе: «Скажіть, будь ласка, як дійти до Північно-Західного вокзалу?» Ні, не вийшло: чи то голос у ньому засох, чи що... Там, нагорі, сидячи, людина іржавіє й німіє: перші три роки ще інколи спитаєш про дещо, а потім замовкаєш зовсім. «Скажіть, будь ласка, як дійти до...» —тільки захрипіло у нього в горлі, але то не був людський голос.
Широкими кроками Заруба гнав по вулицях. Він почував себе так, наче був п’яний або снив; усе довкола було зовсім не таке, як дванадцять років тому: більше, гамірніше, метушливіше. Самих людей он скільки! Зарубі аж сумно стало, йому здається, наче він десь на чужині й не може навіть порозумітися з цими людьми.
Якби лиш дістатися на вокзал та поїхати додому, додому...
Раптом він почув іззаду крик, і хтось шарпнув його на тротуар.
— Ви чого не йдете тротуаром? — визвіряється на нього шофер. Заруба хоче відповісти, але не може; тільки прохарчав щось і побіг далі. «Тротуаром! —думає він.— Мені тротуару мало, люди добрі, я кваплюся, я хочу додому, скажіть, будь ласка, ,як пройти на Північно-Захід-ний вокзал!» Може, оцією найлюднішою вулицею, вирішив він, оцією, де ціла вервечка трамваїв їде. І де лиш набралося стільки людей? Адже їх тут ціле юрбище, і всі йдуть в один бік, напевне, до вокзалу, і так біжать, щоб не спізнитися на поїзд. Височенний Заруба піддав ходу, щоб не лишитися позаду; бач, людям уже не вистачав тротуару, вони сунуть серединою вулиці —щільний, галасливий натовп, і весь час до нього пристають нові й нові, біжать підтюпцем і щось кричать; і враз заревли всі — протягло й гучно.
Зарубу сп’янив той гамір, у нього голова пішла обертом. Господи, як гарно, стільки люду! А попереду вже заспівали щось на маршовий мотив. Заруба вирівнює ходу і завзято гупає ногами, а довкола нього вже всі співають, і в Заруби щось розтає й наливається в грудях, воно немов душить його, рветься з горла, і це спів: раз-два, раз-два, Заруба співає пісню без слів, мугикає, гуде густим басом. Що ж це за пісня? Чи не однаково, я їду додому, я їду додому! Височенний Заруба вже виступає в першому ряду й співає, не словами, але так йому гарно співається, раз-два, раз-два, піднісши руку, Заруба сурмить, мов слон, у нього таке відчуття, ніби звучить усе його тіло, живіт вібрує, мов бубон, груди голосно гудуть, а в горлі йому так приємно, ніби він п’є або плаче. Тисячі людей кричать? «Ганьба! Ганьба урядові!», — але Заруба не може зрозуміти, що вони кричать, і переможно трубить* «A-а! A-а!» Махаючи довгою рукою, Заруба йде на чолі всіх, рикає, реве, співає, бушує, тарабанить кулаками в груди, і з уст його вилітає гучний крик, що підноситься над усіма головами, мов розмаяний прапор. «Уа-ва, уа-ва!» —сурмить Заруба на всю горлянку, всіма легенями, всім серцем, заплющуючи очі, як півень, що кукурікає. «Уа-ва! A-а! Ура-а!» Та ось натовп чомусь зупинився, не може йти далі, відкочується назад безладною хвилею, сопе й наїжачується збудженими вигуками.