Слава ЗСУ!

«Уа-ва! Ура-а!» Заруба, заплющивши очі, віддається тому великому, визволеному голосові, що здіймається з його нутра. І раптом його хапають чиїсь руки й захеканий голос харчить йому в вухо: «Іменем закону я вас заарештовую!»

Заруба вирячив очі; на одній його руці повис поліцай і витягає його з купки людей, що шарпається * туди й сюди. Заруба зойкнув з жаху і хоче вирвати руку в поліцая, а той викручує її. Заруба ревнув з болю й другою рукою, мов довбешкою, вдарив поліцая по голові. Поліцай почервонів і пустив його, а за мить і сам Заруба дістав кийком по голові, й ще раз, і ще, й ще! Дві здоровезні руки закрутились, мов крила вітряка, падаючи на чиїсь голови, та враз на них, мов бульдоги, почепилися два чоловіки в касках. Заруба, заїкаючись від жаху, намагається струснути їх, стусає ногами кругом себе, шарпається, мов шалений, його кудись тягнуть і штовхають, два поліцаї ведуть його за викручені руки спустілою вулицею —раз-два, раз-два. Заруба йде, як овечка... «Скажіть, будь ласка, як дійти до Північно-Західного вокзалу? Адже мені треба їхати додому».

Два поліцаї майже вкинули його в двері комісаріату.

— Як вас звати? —гримнув на нього злий, холодний голос.

— Антонін Заруба, — хрипко прошепотів здоровань.

— Де живете?

Заруба безпорадно знизав плечима.

— На Панкраці, — видушив із себе він. — В одиночній камері.

Хоч воно й не годиться, але так сталося: три юристи сиділи й радились, як визволити Зарубу з цієї халепи — голова суду, прокурор і офіційно призначений адвокат.

— Нехай той Заруба відмагається від усього, — сказав прокурор.

— Не можна, —відказав голова суду.— Він на попередньому допиті зізнався, що бився з поліцаями. А коли вже сам зізнався, бовдур...

— А якби ті поліцаї заявили, що не впізнають Зарубу напевне,— запропонував адвокат,— що то міг бути хтось інший...

— Ну що ви,— обурився прокурор.— Невже ми маємо підбивати поліцаїв на брехню? Адже вони а певністю пізнають Зарубу. Найкраще —якби його визнали ненормальним. Зажадайте психіатричного обстеження, колего, і я вас підтримаю.

— Та це можна, чом ні, — погодився адвокат. — Але що, як лікарі не визнають його божевільним?

— Яз ними побалакаю, — сказав голова суду. — Хоч і не годиться так, але... Хай йому біс, мені не хотілось би, щоб... Заруба за таку дурницю сидів довіку. Що завгодно, тільки не це. Господи, півроку б я йому дав, і оком не моргнувши; але щоб він сидів до самої смерті — це мені, панове, страшенно не теє... не подобається.

— Як не допоможе психічна ненормальність, то буде кепсько, — розмірковував прокурор. — Що я можу вдіяти? Я мушу кваліфікувати його вчинок як злочин; що мені більше лишається? Якби той йолоп хоч десь у шинку побував, то можна б вирішити, що він був просто п’яний, та й квит.

— Прошу вас, панове, — наполягав голова суду, — зробіть уже якось, щоб я міг його пустити. Я старий чоловік, і мені страх як не хочеться брати на себе... ну, самі знаєте що.

— Важке діло, — зітхнув прокурор.— Ну, побачимо. Може, щось вийде з тими психіатрами. Розгляд справи завтра, так?

Але до розгляду справи не дійшло. Вночі Антонін Заруба повісився — очевидно, зі страху перед карою# А що він був занадто довготелесий, то висів так чудно, наче сидів на підлозі.

— Паскудна історія,— буркпув прокурор.—Господи, яка дурна історія! Та принаймні ми тут не винні.

ПРИГОДИ З ГРАБІЖНИКОМ І ПАЛІЄМ

— Авжеж, красти треба вміючи,— озвався пан їлек.—• Так казав і Балабан, той самий, що наостанку впорав касу у фірмі «Шолле і компанія». Той Балабан був такий культурний, розважливий злодій; і немолодий уже — а з досвідом, певна річ, і розуму прибуває. Молодих здебільшого підганяє азарт; звісно, з наскоку багато що може вдатись. Та як почнеш думати, то запал звичайно пропадає, *і тоді берешся за діло, тільки гарненько все зваживши. Так воно й у політиці, й у всьому.

Отож той Балабан казав, що в усякому ділі є свої правила. Приміром, фахівцеві по касах завжди слід працювати самому, бо на інших покладатися не можна; по-друге, не слід довго працювати в одному місті, бо незабаром твою руку пізнаватимуть; а по-третє, треба не відставати від свого часу й вивчати все, що з’являється в твоєму фахові нового. Та водночас краще не занедбувати традицій і не дуже вирізнятись, бо чим більше злодіїв працюватиме однаково, тилі важче буде поліції. Тому Балабан держався ломика, хоч мав і електричний дриль, та навіть і термітом умів користуватися. Він казав, що братись за оті новітні панцерні сейфи не варто —це тільки для хвальків та честолюбців, а він воліє старі солідні фірми зі старомодними залізними шафами, де лежать справжні гроші, готівка, а не якісь там чеки. Так, у нього, в того Балабана, все було як слід обмірковано й зважено. Він, крім того, торгував старовинною бронзою, заробляв дещицю й маклерством, менджував і кіньми —одне слово, не бідував. І ось він вирішив, що впорає ще одну касу, та й покине це діло. Але робота буде така чиста, що молоде покоління аж роти пороззявляє. Бо головне, мовляв, не в тому, щоб загребти великі гроші; головне, казав Балабан, не попастися.