Слава ЗСУ!

. Ну, і нагледів він собі ту останню касу у фірми «Шолле і компанія» —знаєте, ота фабрика в Бубнах. І роботу вробив справді так, що вже чистіш нікуди. Мені про це розповідав один агент із поліції, такий собі Піштора. Балабан заліз до контори вікном із подвір'я, виламавши грати; але так уже чисто ті грати вийняв, казав Піштора, що любо глянути, навіть не насмітив — такий ото майстер з нього був. І саму касу відчинив з першої спроби, жодної зайвої дірки чи дряпини не зробив, навіть фарби марно не обдер. Зразу видно було, казав Піштора, що цей чоловік любить своє діло. Ту касу потім забрали до криміналістичного музею, як зразок майстерної роботи. Відкривши касу, Балабан забрав гроші —щось із шістдесят тисяч, — з’їв шматок хліба з салом, принесений із собою, і виліз тим самим вікном; він полюбляв казати, що полководець і грабіжник повинні дбати насамперед про відступ. Потім заніс гроші до небоги, інструмент — до приятеля, якогось Лізнера, прийшов додому, почистив костюм і черевики й ліг спати, як кожна норлдна людина.

Та ще не було й восьмої години ранку, а вже хтось стукає до нього в двері й гукає: «Пане Балабан, відчиніть!» Балабан здивувався —хто воно такий, — але з чистим сумлінням відчинив. А в двері впихаються два поліцаї і з ними агент Піштора. Може, й ви його знаєте: такий невисокий чоловічок, зуби як у білки, і весь час усміхається. Він перше служив у поховальному бюро, але мусив піти звідти, бо люди не могли втриматись від сміху, коли бачили, як він виступає перед труною і весь час так кумедно шкіриться. Я давно помітив, що багато людей усміхаються просто від збентеження, бо не знають, що їм робити зі своїм ротом, як інший не знає, куди подіти руки. Ось чому люди так безперестану всміхаються, коли говорять із якоюсь високою особою — з монархом чи там з президентом: не стільки з радості, скільки від збентеження. Та слухайте ж далі про Балабана.

Коли він побачив поліцаїв із Пішторою, то зразу накинувся на них у праведному гніві:

— Чого ви шюди до мене ліжете? Я ваш жнати не хочу! — і йому самому стало чудно, що він так шенеля-вить.

— Та ну-бо, пане Балабан, — сміється Піштора.— Ми тільки хочемо глянути на ваші зуби. — І ступає до розмальованого кухлика, куди Балабан клав на ніч свої вставні щелепи: він одного разу мусив виплигнути у вікно і позбувся тоді майже всіх зубів.

— А правда, пане Балабан,— із превеликою втіхою каже йому Піштора, — погано держаться оці протези; вони у вас хилиталися в роті, коли ви свердлили касу, то ви їх вийняли і поклали на письмовий стіл. А стіл був запорошений... Невже ви, пане Балабан, не знаєте, скільки пилюки буває в бухгалтеріях? Ну, а ми як знайшли там слід від зубів, то що нам лишалося? Мусили йти до вас, пане Балабан; ви вже не гнівайтесь. Треба вам було спершу витерти порох.

— От чортівня, — здивувався Балабан. — Таки правда, Пішторо, що від однієї помилки не встережеться і найбільший проноза.

— Але ви зробили цілих дві, — усміхнувся Піштора.— Ми тільки-но розглянулись там, як зразу подумали на вас —а знаєте чому? Кожен путящий грабіжник неодмінно, вибачте, сходить до вітру на місці злочину, бо в прикмета, що тоді не попадешся. Ну, а ви, бач, дуже мудрий, ні в які забобони не вірите, гадаєте, що в усьому досить самого розуму. Та й бачите, що вийшло. Ні, пане Балабан, красти треба вміючи.

— Е, бувають таки справді дуже кмітливі люди,—? зауважив статечно пан Малий. — Я колись читав про один цікавий випадок— може, хто з вас не чув про нього, то я розкажу. Сталося це десь у Штірії. Жив там лимар, на ім’я Антон, а на прізвище чи то Губер, чи то Фогт, чи то Майєр, як то звичайно у німців. Отож він, той німець, справляв свої іменини й сидів у себе вдома за святковим столом. Правда, в тій Штірії навіть у свято не з’їдять смачно, не те що в нас. Я якось чув, ніби там їдяц» і каштани. Ну, то сидить той лимар після обіду зі своєю родиною, аж раптом хтось стукає у вікно: «Сусіде, у вас покрівля горить!»

Лимар вискакує надвір — аж справді вся покрівля вже в полум’ї. Ну, звісно, діти в крик, жінка, плачучи, виносить годинник — я чимало на пожежі надивився, то помітив, що звичайно люди, розгубившись, починають виносити всякі дрібниці — годинник, чи млинок для кави, чи там клітку з канаркою, і тільки як стане запізно, згадають, що там зосталась бабуся, і одіж, і ще бозна-що. Зразу позбігались люди, заходились гасити, та більше заважали одне одному. Тоді над’їхали пожежники: ви ж знаєте, пожежникові треба переодягтися, перше ніж їхати на пожежу. Тим часом зайнялася ще одна оселя, і до вечора згоріло їх п’ятнадцять.

Хто хоче побачити путящу пожежу, хай поїде на село або до невеликого містечка; у великому місті вже не те, там ви дивитесь не стільки на пожежу, скільки на трюки пожежників. А найкраще буває, коли ви самі допомагаєте гасцти чи принаймні можете давати поради тим, хто гасить. Це дуже приємна робота — гасити пожежу: воно так гарно сичить і стріляє; а от носити воду з річки ніхто не любить... У людській натурі є щось дивне! коли людина бачить якусь катастрофу, то вже хоче, щоб вона була неабияка. Велика пожежа чи велика повінь якось розбуркують нас; нам тоді здається, наче ми, так би мовити, не прогавили в житті свого. А може, це щось таке, ніби захват поганина перед божественною силою стихії.