Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Війна з Саламандрами

Звісна річ, другого дня там було таке, як..* ну, як після пожежі, та й годі, Вогонь прекрасний; але пожарище страшне. Це так само, як у коханні. Тільки дивишся без*» сило й думаєш, що від цього лиха вже не оговтаєшся. Ну, і прибув туди один молодий поліцай —з’ясувати причини пожежі.

— Пане вахмістре,— каже йому той Антон, лимар,— я ладен закластися, що це хтось підпалив. Бо чому воно зайнялося саме на мої іменини, коли я сидів за столом? Але я нізащо не збагну, хто це може мститися мені. Адже я нікому нічого лихого не роблю, та й політикою не цікавлюся. Просто не знаю, хто це міг би бути такий злий на мене.

Був полудень, сонце пекло. Поліцай ходить по пожарищу й думає: тепер сам чорт не добере, від чого воно зайнялося.

— Пане Антоне, — враз питає він, — а що то блищить у вас он там на балці?

— Там було дахове вікно, — відказує йому лимар,— то, мабуть, якийсь гвіздок.

— Ні, на гвіздок не схоже,—поліцай йому,—скоріш на дзеркальце.

— Де б там узялося дзеркальце? — заперечив лимар, — Адже на горищі була сама солома.

— Ні, таки дзеркальце,— каже поліцай. — Зараз я вам його покажу.

Приставив до тієї обгорілої балки пожежну драбину, зліз нагору й каже:

— Ні, пане Антоне, це й не гвіздок, і не дзеркальце, а кругле скельце. Прикріплене до балки. Навіщо воно тут?

— А кат його знає, — відказує лимар. — Може, то діти гралися.

А поліцай дивився-дивився на скельце, та як крикне:

— Ой! Пече, бісова душа! Що воно таке? — і помацав себе за ніс. Тоді знов як закричить! — Що за чорт! Тепер руку обпекло. Ану, пане Антоне, подайте мені якогось папірця.

Лимар подав йому аркушик із блокнота, і поліцай хвилинку подержав той аркушик під скельцем, а тоді кажеї

— Здається, я вже знаю, в чім річ, пане Антоне.

Злазить з драбини додолу й показує папірець лимареві, а в папірці пропалена дірка, і ще димок куриться,

— Пане Антоне, — каже поліцай, —це скельце, щоб ви знали,— збиральна лінза, або ж лупа. А тепер я хотів би знати, хто прилаштував цю лупу тут, на балці, якраз над купою соломи. І будьте певні: хто це зробив, того я поведу звідси в наручниках.

— Господи праведний! —ужахнувся лимар. — Та в пас і в домі лупи не було... Стривайте! —гукнув він раптом. — У мене тут був у науці один хлопець, Зеппом звали, то він усе бавився такими цяцьками. Я його за те й вигнав, бо путящої роботи з нього не було, а самі отакі дурниці та всякі фокуси в голові. Може, справді це той шибеник?.. Та ні, пане вахмістре. Адже я його вигнав на початку лютого; бозна, де він тепер, але тут відтоді й не показувався.

— Ну, ми дізнаємося, чи його це лупа,— сказав поліцай.— Пане Антоне, дайте телеграму до міста, щоб прислали сюди ще двох із поліції; а лінзи щоб ніхто й пальцем не торкнув. Але насамперед треба розшукати хлопця.

Звісно, хлопця розшукали —він уже був у науці в майстра-валізника в іншому містечку; і тільки-но поліцай увійшов до майстерні, він затремтів, мов лист на осиці.

— Зеппе! — гукає до нього поліцай. — Де ти був тринадцятого червня?

— Тут був, пане вахмістре, — промимрив хлопець,— я тут із п’ятнадцятого лютого і не відлучався звідси навіть на півдня, у мене свідки є.

— Це правда,— каже хазяїн,— я сам можу посвідчити: він мешкає у мене й глядить дитину.

— От морока! —вигукнув поліцай. — Виходить, це не він.

— А що таке? —спитав майстер.

— Та була на нього підозра,— відповідає поліцай,— що тринадцятого червня він у такому й такому селі підпалив дім лимаря Антона, а від того згоріло півсела.

— Тринадцятого червня? — здивувався майстер. — Слухайте-но, це дивна річ: якраз тринадцятого хлопець спитав у мене: «Яке сьогодні число? Тринадцяте червня? Це святого Антоніна, еге? Ну, сьогодні десь щось скоїться, так і знайте!»

Ту ж мить хлопець зірвався з місця й хотів дати драла, але поліцай ухопив його за комір і повів. Дорогою Зепп йому признався, що був злий на майстра Антона, бо той лупцював його за досліди, як цуцика. Отож він, надумавши помститись, вирахував, де буде сонце опівдні тринадцятого червня, на майстрові іменини, і так припасував на горищі лінзу, щоб лона запалила солому; а сам він, Зѳпп, того дня вже буде бозна-де. Все це він налаштував іще в лютому, та й пішов від лимаря.

То що б ви думали? Потім привозили якогось астронома з Відня подивитись на ту лінзу, так він довго крутив головою, коли побачив, як точно вона наставлена на опів-денне сонце саме тринадцятого червня. Казав, що це треба неймовірного розуму —так угадати; а ще дивніше, що зробив це п’ятнадцятирічний підліток, і то без ніяких кутомірних інструментів. Що сталося з тим Зеппом далі — не знаю; але часом думаю (іобі: який астроном або фізик вийшов би з шибеника! Адже цей бісів хлопчисько міг би стати другим Ньютоном — чи там ще ким! Скільки ж то в світі марнується винахідливого розуму та дивовижних здібностей! Шукати діамантів у піску або перлів у морі — на це, бач, людям вистачає терпіння; а от знайти в інших рідкісний і дивний дар божий, щоб він не пропав марно, —це нікому й на думку не спаде. А шкода, дуже шкода І

Попередня
-= 161 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!