Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Війна з Саламандрами

— О, це для мене не диво,— зауважила пані Грюнфельд.— 3 родиною клопоту вистачає.

— Е, що там клопіт, — відмахнулася Марфа. — Але ж кому не хочеться послухати слова Божого, пані Грюнфельд! Хай я дурна жінка, ніби служниця... Та я собі думаю: треба ж, щоб хтось це робив, — і прав, і одежу латав, і в хаті прибирав,— коли вже в Марійки нема охоти до цього... Вона вже не така гарна, пані Грюнфельд, як була, але колись із неї така була красуня, що... що я просто не могла не служити їй, розумієте? А люди чогось думають, ніби я лиха..* але ж ви, пані Гргонфельд, знаєте, що лиха й нещасна жінка не зуміє смачно зварити страву, а з мене ж таки непогана куховарка. Коли Марія вродлива, то хай Марфа хоч варить смачно, хіба не правда? Але ви, пані Фамар, також, мабуть, знаєте: часом, бува, на одну-однісіньку хвилинку складеш руки на колінах, і зразу в голову такі чудні думки лізуть — а може, хтось тобі колись щось скаже чи хоч подивиться на тебе якось так, ніби промовить: «Донечко, ти нам свою любов даруєш і всю себе віддаєш, тілом своїм хату метеш і чистотою своєї душі всяку чистоту бережеш; ми входимо в твій дім, ніби це ти сама. І ти, Марфо, на свій лад багато любила...»

— О, це правда, —погодилась пані Грюнфельд. — І якби ви мали дітей, як я, Марфочко, то ще краще б це знали,

А Марфа їй сказала:

— Пані Грюнфельд, коли ото так зненацька прийшов до нас Він, Учитель з Назарета, то я вжахнулась: може..* може, це Він прийшов сказати ті гарні слова, що їх я стільки років чекала... а тут у хаті таке безладдя! Мені аж горлянку здушило, слова вимовити не можу —тільки думаю: дарма, це минеться, дурепа я, а поки що намочу білизну, забіжу до Єфраїма, пошлю по нашого Лазаря та прожену з подвір’я курей, щоб Йому не заважали.., А тоді, коли вже з усім упоралась, така гарна певність пойняла мене: ось тепер я готова слухати словд Боже. Я тихенько-тихенько ввійшла до кімнати, де Він сидів і говорив. Марія сиділа у Нього біля ніг, очей з Нього не спускала... — Марфа сухо засміялась.— І мені спало на думку: а як би я виглядала, коли б отак витріщилася на Нього! Аж раптом Він, пані Грюнфельд, так ласкаво та щиро глянув на мене, ніби хотів щось сказати. А мені враз упало в очі: боже, який Він худий! Адже Він і не попоїсть ніколи як слід, ба й того нашого хліба з медом ледве торкнувся..* Я й подумала: голубів! Треба йому голубів приготувати. Хай Марійка збігає по них на базар, а Він тим часом трохи відпочине, «Марійко,— кажу їй, — а йди-hq на хвильку в кухню». Та Марія не чує — ніби осліпла й оглухла.

— То вона, певно, не хотіла кидати гостя самого,—-заспокійливо промовила пані Фамар.

— Хай би краще потурбувалася, чим його нагодувати, — суворо відказала Марфа, — На це ж і в ми, жінки, хіба не правда? Ну, а як побачила я, що Марія ні руш, тільки дивиться, мов заворожена, тоді... сама не знаю, пані Фамар, як воно вирвалось у мене, але я не втрималася: «Господи,— кажу, — чи Тобі байдуже, що сестра саму мене лишила прислуговувати? Скажи їй, хай поможе мені на кухні». Так якось вискочило воно з мене...

— Ну, і сказав Він їй? —спитала пані Грюнфельд.

Із Марфиних очей, що вже горіли вогнем, бризнули

сльози.

— «Марфо, Марфо, журишся та й клопочешся про багато чого, а треба лиш одного. Марія ж вибрала найкращу частину, і ніхто її не відніме в неї...» Якось так Він мені сказав, пані Фамар.

Хвилинку обидві мовчали.

— І це все, що Він сказав вам? — спитала пані Фамар.

— Та наче все, —відповіла Марфа і тернула рукою по очах. — А тоді я пішла купити голубів... та й шкуродери ж на тому базарі, пані Грюнфельд! Засмажила їх. а з потруху зварила вам юшку...

— О, я знаю, ви добра куховарка, Марфочко, — сказала пані Грюнфельд.

— Ні, — вперто заперечила Марфа. — Щоб ви знали, це вперше у мене голуби не просмажились як слід. Тверді вийшли... але ж у мене все з рук падало. Адже я так безмежно вірю в Нього, пані Фамар!

— І я теж, — побожно сказала пані Грюнфельд.— А що ж Він іще говорив, Марфочко? Що Він повідав Марії? Чого навчав?

— А хтозна, — відказала Марфа. — Я питала в Марії, так ви ж знаєте, яка вона навіжена. «Я вже й не пам’ятаю,— каже, —їй-богу, жодного слова не пригадаю, але так гарно було, так гарно, і я така страшенно щаслива...»

— Ще б пак,— погодилася пані Фамар.

Тоді Марфа гучно висякалася й сказала:

— Ну, давайте свого опецька, пані Грюнфельд, я його переповию.

ПРО П’ЯТЬ ХЛІБИН

... Що я проти нього маю? Це я вам можу сказати, сусідо: проти його вчення не маю нічого. Анічогісінько. Якось я слухав його проповідь, то, вірите, й сам трохи не пристав до його учнів. Вернувся додому й кажу двоюрідному братові, сідляреві: от би тобі його послухати, чуєш, це ж на СВІЙ лад пророк. Так уже гарно говорить, аж за серце хапає, що правда, то правда. Мені тоді аж сльози на очах виступили, я просто ладен був замкнути свою крамницю й іти за ним, щоб уже ніколи не згубити його з очей. «Роздай,— каже,— все, що маєш, і йди за мною. Люби ближнього свого, допомагай убогим і прощай тим, хто скривдить тебе...» — і таке інше. Я простий собі пекар, та коли слухав його, то така вступила в мене радість і мука, сам не знаю, яігі висловити: так щось мене тисло, що впав би навколішки й заплакав, а заразом так було гарно й легко, ніби все злетіло з мене — всі турботи, вся докука. Отож я й кажу братові: «І не сором тобі, бовдуре! Все скнаруєш, тільки й мови в тебе, хто скільки тобі винен та що мусиш платити всі податки й десятини. Краще роздай бідним людям усе, що маєш, покинь жінку й дітей та йди за ним...»

Попередня
-= 171 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!