Слава ЗСУ!

— Ви щойно прослухали баркаролу з «Казок Гоф-мана», — рипів диктор. — Алло, алло, а тепер вмикаємо Венецію.

І з репродукторів залунав глухий, грізний шум, схожий на рев повені.

10. Пан Повондра бере провину па себе

Хто сказав би, що спливло стільки води й років! Адже й наш пан Повондра вже не служить швейцаром у домі Г. X. Бонді; він тепер, як то кажуть, у спокої заживає плодів свого довгого, сповненого трудами життя у формі невеличкої пенсійки. Та хіба проживеш на тих кілька сотень за нинішньої воєнної дорожнечі! Ще слава богу, що коли-не-коли спіймаєш трохи рибки; отож він сидить у човні з вудкою в руці й дивиться: скільки тієї води за день спливає, і де її стільки береться! Часом попадеться па гачок плітка, часом окунець; взагалі риби тепер наче побільшало —мабуть, тому, що річки стали коротші. Окунь теж рибка непогана; правда, дрібних кісток багато, але смачний, наче якийсь мигдалевий присмак у ньому. А смажити їх матінка вміє! Пан Повондра й не відає, що матінка розпалює під його окунями здебільшого тими вирізками, що їх він колись так ретельно збирав. Правда, пан Повондра кинув те збирання, як пішов на пенсію, зате він завів собі акваріум, де разом із золотими рибками держить маленьких тритонів та саламандр. Він було, цілі години сидів і дивився на них, як вони лежаті нерухомо в воді або вилазять на берег, який він вимостім для них із камінців, а потім хитав головою й приказував «І хто б таке про них подумав, матінко!» Але хіба я витерпиш тільки дивитись та дивитись; і пан Повондр захопився риболовлею. Що вдієш, чоловікові завжді треба якоїсь забавки, поблажливо думає пані Повондрова Все ж краще, ніж би до шинку ходив сперечатися пр політику.

Так, правда, багато, дуже багато води спливло. Бач, уже й Фраптік не школяр, що вчить географію, і не молодик, що протоптує шкарпетки, вганяючи за пустими розвагами. Він також уже статечний чоловік, той Фран-тік; служить на пошті, тож усе-таки недарма вивчав так старанно географію. «Вже й розумнішає помалу, — думав собі пан Повондра, спускаючись човником під Легіонерський міст. — Сьогодні він сюди прийде: неділя, у нього вихідний. Візьму його в човен, попливемо вище, до коси Стрілецького острова; там краще клює. Франтік мені розкаже, що там пишуть у газетах. А тоді підемо додому, на Вишеград, і невістка приведе до нас обох діточок...» Пан Повондра на хвилинку поринув у спокійне щастя дідуся. За рік Марженка піде до школи, радів він; а малий Франтік, онучок, важить уже тридцять кілограмів... Пана Повондру охопило сильне й глибоке почуття, що все гаразд, усе в якнайліпшому порядку.

А он уже й сип стоїть на березі й махає рукою. Пан Повондра веслує туди.

— Зібрався-таки, — докірливо каже він. — Гляди не впади у воду І

— Клює? —питає син.

— Не дуже, — буркає батько.—Попливемо вище?

Неділя, гарна пообідня година; ще рано, ще не сунуть

додому з футболу та всяких таких дурниць різні бевзі та нероби. Прага безлюдна й тиха; поодинокі перехожі на набережних і на мосту нікуди не квапляться, ступають статечно, з гідністю. Це поважні, розумні люди, вопи не збиваються в купки на березі й не глузують із влтавських рибалок.

Повондру-батька знов охоплює приємне й глибоке почуття порядку.

— Ну, що ж там, у газетах, нового? —питає він по-батьківському суворо.

— Нічогісінько, тату,— відповідає син. — Ось тільки пишуть, ніби саламандри вже підкопались аж під Дрезден.

— То вже й німцям капець? —констатує старий.— Знаєш, Франтіку, ті німці страх який чудний народ. Культурний, але чудний.Я знав одного німця, він шофером на фабриці служив, то вже такий грубіян був! Але машину держав у порядку, що правда, то правда... То виходить, уже й Німеччина зникла з карти світу...— міркував пан Повондра.— А як козирилася колись! Страхіття! Все армія, все солдати... Та де там! Саламандрам і німець не дасть ради. Я, бач, тих саламандр знаю. Пам’ятаєш, як я водив тебе на них подивитися, ще як ти отакенький був?

— Он клює, тату, — перебив син.

— Та то верховодка, — буркнув старий і ворухнув вудлищем. «То виходить, уже й Німеччина, — подумав він. — Ну що ж, тепер нас нічим не здивуєш. А скільки раніш було галасу, коли Саламандри потоплять яку країну! Хай там навіть якась Месопотамія чи Китай, однаково всі газети були повні. А тепер уже цим так не переймаються,— міркував меланхолійно пан Повондра, мляво позираючи на свою вудку, —Звикають люди до всього, що вдієш. До нас іще не дійшло, то й дарма... Аби лиш не оця дорожнеча. Приміром, скільки нині деруть за каву... Звісно, Бразілія теж зникла вже під водою... Все ж таки це позначається на торгівлі, коли потоне такий шмат землі!»