Слава ЗСУ!

Поплавець пана Повондри погойдується на легеньких хвильках. «Скільки ж ті саламандри вже затопили! — згадує старий. — І Єгипет, і Китай, і Індію... Як подумаєш, що Чорне море тепер сягає аж Полярного кола.,. Такої води, страх! Ніде правди діти, добре вони пообгризали наші материки.*. Ще хоч не дуже швидко воно у них посувається...»

— Кажеш, саламандри уже в Дрездені? —промовив старий.

— За шістнадцять кілометрів од Дрездена. Це вже трохи не вся Саксонія під водою.

— Бував я там колись із паном Бонді, — згадав По-вондра-батько. — Багатюща земля була, Франтіку, але щоб їли там дуже смачно, то не скажу. А взагалі славні там люди, не те що пруссаки. Куди там і рівняти.

— Таж і Пруссії вже катма.

— І невелике диво, — процідив старий. — Я пруссаків не люблю. Зате французам тепер добре, коли німців не стало. Передихнуть тепер французи.

— Не дуже, тату,— заперечив Франтік. — Недавно було в газетах, що й Франції вже добра третина під водою.

— Еге,— зітхнув старий. — У нас, у пана Бонді цебто, був один француз, камердинер, Жаном звали. До жіноцтва був ласий —страм, та й годі. А воно ж до добра пе доводить — така легковажність.

— Але за десять кілометрів від Парижа тих саламандр нібито розбили, — повідомив Франтік.—Наробили підкопів і висадили їх у повітря. Два корпуси саламандр там нібито загинуло!

— Атож, вояка з француза добрий,— підтвердив тоном знавця пан Повондра. — Той Жан наш теж був такий, що не підступай. Не знаю, звідки воно в нього й бралось. Напахчений, наче з перукарні, але як устряне в бійку, то вже бився так бився. Але два кордуси саламандр — то небагато. Як подивлюся,—замислився старий,— то з людьми люди краще вміли воювати. І швидше все було. Бо з цими саламандрами вже дванадцять років тягнеться, а все нічого, тільки підготовляють вигідніші позиції. Ех, як я був молодий, хіба такі бували бої! Тоді, було, зійдуться —з одного боку три мільйони солдатів і з другого три мільйони, — старий розвів руками так рвучко, що аж човен гойднувся, — та як ударять одні на одних! А це хіба справжня війна... —розсердився Повондра-батько.— Самі бетонні дамби, а щоб багнетна атака — де там!

— Та як же людям із саламандрами так битися! — став на захист новітніх методів війни молодий Повондра.— Як же ви підете в багнетну атаку під воду?

— Отож-бо,— зневажливо буркнув пан Повондра,~ Не можуть вони з ними битися по-справжньому, А пусти людей на людей, то й рота роззявиш, як добачиш, що вони вміють. Що там ви знаєте про війну!

— Хоч би вона сюди не дійшла... — сказав Франтік трохи несподівано. — Знаєте, як маєш дітей.,,

— Як це сюди? —вигукнув старий наче аж роздратовано.— Цебто сюди, до Праги?

— Та взагалі до нас, у Чехію, — засмучено пояснив Повондра-молодший.— Бо як саламандри вже під Дрезденом...

— Дурний! —докірливо сказав Повондра-батько,— Як вони сюди доберуться? Через наші гори?

— А по Лабі,,, й далі понад Влтавою,

Повондра-батько зневажливо пирхнув.

— Таке скажеш —по Лабі! Це хіба до Поддокл дійдуть, а далі як? Там, хлопче, скеля на скелі. Я там бував. Ні, сюди саламандри не доберуться, нам боятися нічого. І швейцарцям теж. Бач як воно вигідно, що у нас йема морських берегів, скажи? Нині нещаспий той, у кого є море,

— Таж воно тепер уже до Дрездена дійшло...

— Там німці,— рішуче перебив старий. — То їхнє діло. Але до нас саламандри не доберуться, хіба не ясно? Адже

їм перш довелось би розламати оті скслі, а хіба тобі втямки, скільки тут роботи!

— Що там робота! —похмуро відказав Повондра-син.— Роботи вони не бояться. Ви ж знавте, що в Гватемалі вони ціле нагір’я затопили.

— Це інша річ, — відказав старий категорично.— Не плети дурниць, Франтіку! То було в Гватемалі, а не у нас. У нас зовсім не ті умови.

Повондра-молодший зітхнув:

— Вам видніше, тату. Але як подумаю, що ці потвори вже затопили п’яту частину всіх суходолів...

— Коло моря, дурню, тільки коло моря. Ти не тямиш політики. Адже ті держави, що коло моря, воюють із ними, а ми — ні. Ми нейтральна держава, і того вони не можуть на нас напасти. Отак воно. І не балакай безперестану, а то я нічого не спіймаю.

Над водою стояла тиша. Дерева на Стрілецькому острові вже відкидали довгі прозорі тіні на поверхню води. На мосту дзеленчав трамвай, по набережній гуляли няньки 8 колясочками та по-недільному статечні люди.

— Тату, — раптом шепнув Повондра-син якось по-дитячому.

— Що таке?

— То не сом?

-Де?

Якраз навпроти Національного театру з води вистро милась велика чорна голова й помалу рухалася проті течії.