Слава ЗСУ!

— То сом? — знову спитав Повондра-молодший.

Батько пустив з руки вудку.

— Ото? — скрикнув віп, показуючи тремтячим палі цем. — Ото?

Чорна голова зникла під водою.

— То не сом, Франтіку, — сказав старий Повонд] якимсь чужим голосом. — Ходімо додому. Це кінець.

— Який кінець?

— То саламандра. Вони, значить, уже тут. Ходії додому, — повторив він, неслухняними руками складаю вудлище. — Це вже кінець!

— Ви весь дрижите, — злякався Франтік. — Що з вам

— Ходім додому, — збуджено бурмотів старий, і п боріддя його жалісно трусилося. — Мені холодно. М< холодно. Ще цього нам бракувало. Це кінець, розуміє То вони вже тут. Господи, як холодно! Я хочу додо.'

Повондра-син стривожено подивився на нього й схопився за весла.

— Я проведу вас, тату, — сказав він якимсь чужим голосом і сильними ударами весел погнав човен до острова.— Облиште, я сам прив’яжу.

— Чого це раптом так холодно стало, — дивувався старий, цокаючи зубами.

— Я триматиму вас, тату. Ходім,— заспокоював його син, узявши під руку. — Ви, мабуть, застудилися на воді. То якась деревина пливла.

Старий тремтів, як осиковий лист.

— Знаю я, яка деревина. Ти мені будеш розказувати. Кому, як не мені, знати, що таке саламандри. Пусти!

Повондра-молодший зробив те, чого не робив ще ні разу в житті: покликав таксі.

— На Вишеград, — сказав він і підштовхнув батька в машину. — Я вас відвезу, тату. Воно й пізно вже.

— Ще б пак не пізно, — цокотів зубами Повондра-батько. — Таки пізно. Це вже кінець, Франтіку. То не деревина була. То вони.

Вдома сипові довелося трохи не на руках знести старого сходами нагору.

— Постеліть, мамо,— квапливо зашепотів він на дверях.— Треба тата покласти, він чогось занедужав.

І ось Повондра-батько лежить у постелі; його ніс якось дивно зморщується, а губи белькочуть щось нерозбірливе. Який же він старий на вигляд, який старий! Ось наче трохи заспокоївся...

— Вам полегшало, тату?

В ногах у ліжка шморгає носом і плаче в фартух стара пані Повондрова; невістка розпалює грубу, а діти — Франтік і Марженка — втуплюють великі злякані очі в дідуся, ніби не впізнають його.

— Може, лікаря покликати, тату?

Старий Повондра дивиться на дітей і щось шепоче. Раптом з очей йому бризкають сльози.

— Вам подати щось, тату?

— Це я, це я,— шепоче старий. — Щоб ти знав, це я в усьому винен. Якби я тоді не пустив того капітана до пана Бонді, то нічого цього б не сталося...

— Так нічого ж і не сталося, тату,— заспокійливо сказав Повондра-син.

— Що ти тямиш, — прохрипів старий. — Це ж кінець, Розумієш? Кінець світу. Тепер море прийде й сюди, коли

вже саламандри тут.., І це я наробив» не слід було пускати того капітана... Нехай же люди колись дізнаються, хто в усьому цьому винен.

— Дурниці, — відрубав син. — І не думайте про це, тату. Це всі люди зробили. Уряди зробили, капітал.. Усі хотіли мати тих саламандр якнайбільше. Всі хотіли на них нажитись. Ми також посилали їм зброю і всяку всячину... Ми всі винні.

Старий Повондра неспокійно заворушився*

— Колись усюди було море — і знов буде. Це кінець світу. Мені якось один пан сказав, що й тут, де Прага, було колись морське дно,,* Я гадаю, що це й тоді саламандри зробили. Отож не слід було мені тоді про того капітана доповідати. Мені наче й підказувало щось* «Не треба!» —але я подумав, може, він, капітан той, якусь там крону в руку тицьне... А він, бач, і не тицьнув. І так я казна за що занапастив цілий світ,». — старий ніби ковтнув сльози.—Я знаю, я добре знаю, що тепер нам кінець. Я знаю, це все я наробив, я...

— Дідусю, може, вам чаю? — співчутливо запитала невістка.

— Я б тільки хотів... — шепнув старий, — я б тільки хотів, щоб оці дітки мені пробачили..₄

11. Автор розмовляє сам із собою

«І ти все це так і залишиш?» — озвався на цьому місц авторів внутрішній голос,

«Цебто що?» — трохи невпевнено спитав письменник

«Ти попустиш, щоб пан Повондра отак помер?»

«Та вже ж, — оборонявся автор, — мені самому прикре але... Кінець кінцем пан Повондра своє прожив; йому треба сказати, вже далеко за сімдесят...»

«І ти залишиш його отак страждати? Навіть не скажеі йому: дідусю, не так воно ще страшно, світ не загине ві саламандр, людство врятується, тільки зачекайте трохі й ви до цього доживете.., Невже-таки ти не можеш нічої вробити для нього?»

«Ну, пошлю до нього лікаря, — запропонував автор.

У старого, мабуть, нервова гарячка; в таких літах вои звісно, може скінчитись запаленням легенів, але, спо/з вабмося, він і з цього якось вичухається й ще буде го дати Марженку на колінах та розпитувати, чого її вчи.