Слава ЗСУ!

 — Дівчино, не підкажете, як пройти до вокзалу?

— До залізничного чи до автовокзалу? — перепитала Іра, зупиняючись. Чоловік, котрий її зупинив, виглядав втомленим і занедбаним. Напевно, він давно вже махнув рукою на те, як виглядає, та й голився дні три тому.

— На автовокзал, — сказав чоловік, витягаючи руки з кишень.

Іра переклала пакета з покупками у праву, хвору, руку і заходилася пояснювати, вказуючи напрям здоровою рукою:

— Пройдете прямо повз Будинок офіцерів, тоді знову прямо, а біля Ельдорадо повернете направо.

— Це ж куди я зайшов… — почухав потилицю чоловік.

— Ну, не дуже далеко, за десять хвилин дійдете, — приязно відповіла Іра і рушила далі. Але щойно вона зробила два кроки, як чоловік знову гукнув її:

— А Ви йдете в той же бік?

— Е-е-е… Так, але мені до гуртожитку значно ближче.

— Тоді давайте підемо разом.

— Давайте, — зітхнула Іра.

— А як Вас звуть? — не змовкав чоловік.

— Ірина.

— А мене Рома.

— Дуже приємно, — буркнула Іра, міцніше стискаючи сумочку та пакет. На цьому розмова перервалася.

Вони майже дійшли до того перехрестя, на якому Іра мала повертати, коли Рома несподівано озвався:

— Мені післязавтра їхати в зону АТО.

Іра спинилася, гарячково шукаючи слова для відповіді.

— Удачі вам, — нарешті наважилася дівчина. — Удачі і… дякую.

— Спасибі, — кивнув солдат.

Дійшовши до потрібного перехрестя, Іра спробувала знову пояснити новому знайомому дорогу до автовокзалу, а потім зітхнула і зробила найбільшу помилку в своєму короткому житті:

— Давайте я Вас проведу. Все одно тут недалеко.

— Давай, — зрадів чоловік, одразу переходячи на “ти”.

Вони пішли далі, Іра пришвидшила крок, бажаючи швидше покінчити з цим, повернутися до гуртожитку і дочитати книжку. Ремарк, “На Західному фронті без змін”. Ті солдати з повісті були цікавішими за цього, реального, бо вони давно померли і не треба було боятися образити їх необережним словом і присоромлено ховати очі, бо нічим не можеш допомогти їм на цій війні…

— Не спіши так, я не можу тебе наздогнати, — попросив Роман. — У мене нога була зламана.

Іра сповільнила крок.

— Скільки тобі років?

— Вісімнадцять, — усміхнулася вона. І тільки з ввічливості запитала, — А Вам?

Господи, навіщо вона питала?..

— Наступного року буде тридцять. Я вже старий…

— Хіба тридцять — це вже старість? У Вас ще все життя попереду.

— Я півроку був у Дебальцево. Післязавтра знову їду туди, в Зону. Я можу не повернутися…

Іра відчула, що повинна щось сказати. Якось підтримати. Хоч щось зробити для людини, котра віддала цій країні півроку життя, вступивши на ці півроку в танок зі смертю. Її країні…

Вона повернулася до Романа і сказала з усією серйозністю:

— Ви повернетеся. Обов’язково. І у Вас все буде добре.

— Якщо я повернусь, — відповів на те Роман, — то я одружуся на тобі.