Слава ЗСУ!

ВІСНИК

Легкі брижі вигулюються по річці, сонце, як на картинах примітивістів, прицвяховане в обрамленні хмаринок до бездоганно голубого неба. Пісок-інкубатор вигріває тіла, моторні човни затято мчать в нікуди, пляж минають теплоходи з дачниками, яких жде не діждеться спрагла городина.

Благісна безтурботність вихідного дня. Після двох тижнів хвороби та написаних за той час півсотні сторінок вона обдаровувала вмиротворенням, що видавалося майже сенсом буття. На догоду йому подумки пускав ті сторінки корабликами за водою, тішачись своїм дворушництвом, бо недовго тривати нашій розлуці – віддано чекатимуть на мене вдома.

З поблажливим розумінням проводжав поглядом виструнчених молоденьких дівчат. Ніби на хвильку припинились вони тут – у місті, на пляжі, в сьогодні. Все їм довкола–випадкове, і навіть найкращий хлопець поруч – ще не він. А справжнє й доконечне, з приводу чого не доведеться сумніватися й ошукуватись, чекає на них десь-інде. І така впевненість була на юних обличчях, у сміхові, рухах, що, здавалося, будь-яка стане надійною провідницею в незвіданий світ. Лишень зважуйся, годі бездумно гаяти життя – у місті, на пляжі, в сьогодні.

Я зручно вмостився горілиць, замружившись назустріч сонцю, і скоро сам став піском, вітерцем, дзижчанням підвісних моторів і плюскотом хвиль.

Може, чийсь голосний вигук змусив мене очутитися чи застеріг внутрішній голос, аби не спікся з незвички. Кров шугала в скроні, й серце билося прискорено. Звівся на ліктях і озирнувся. Людей побільшало. Одні млоїлися на осонні, інші шукали полегші в затінку дерев, неподалік гурт молоді грав у м’яча, дехто заповзявся біля підобідку, а дітлахи пустували у воді. Свій ранковий супокій пляж переінакшував поволі на опівденну гамірність і трохи подражнював нею. Я скупався й відчув полегкість. Надів білого кашкета, окуляри і влігся на підстілку, щоб зволожилася од мокрого тіла. Вітерець підсушував шкіру, даруючи втіху охолоди, але триватиме вона недовго. Ось так полежати з півгодини, потім ще раз освіжитися в річці – й можна подаватися додому.

Додумалось мені, що надто довго був сам по собі – наодинці з хворобою і списаними сторінками. Ну, а коли чогось надто багато (самотності, роботи, задоволення життям) – мусить йому неодмінно знайтися противага. Чого тепер забагато? Хіба що піску, всміхнувся собі й подумав про пиво. Його можна було випити в кіоску побіля пляжу. Одначе там воно вигрівалося в ящиках під пекучим промінням, тож, скупавшись, подався углиб прибережного парку, де в павільйоні можна посмакувати з автоматів прохолодним.

Цієї пори було там ще не завізно – кілька спраглих та завсідники по кутках, із тих, котрі тирлуються біля таких закладів зранку й до закриття.

Кухоль пива вдовольнив згагу і зрівноважив море піску. Для певності я взяв другий. Поглядав крізь вікна на дерева, зіпрілих людей, які запізніло поспішали до річки, слуху торкалися збаламучені слова з кутків павільйону. І такий туск несподівано опосів мене за тими двома тижнями і списаними сторінками – випадковим переривком у череді заповнених роботою і згаяних без жодного власного рядка днів! Недавнє втішання замиреністю власних почуттів і задоволення собою здалися оманою, що підступно побавилася мною, аби потім, у цій пивниці, ніби в насмішку, поставити навпроти отих гультіпак і подражнити: вони принаймні на щось сподіваються – звідкись мусить ще надатися їм сьогодні склянка вина чи кухоль пива.