Слава ЗСУ!

Отак стояв я, дедалі більше туманіючи самотністю, яка, зрештою, завжди напосідалася на мене після піднесеного настрою. Щоправда, знайомі напади меланхолії тепер не завдавали такої розпуки, як в юності, коли й саме життя видавалося немилим.

– Можна присусідитися?

Скинув на нього оком і несамохіть озирнувся: два столики за мною були вільні. Знизав плечима й присьорбував своє пиво. Він великими ковтками майже спорожнив кухоль, потім взявся солонцювати хрумкою соломкою. Краєм ока розглядав його, зважуючи, чи не піти одразу. Одначе, не скидався на горопах, котрі в хмільному зворушенні повіряють першому зустрічному премудрощі політики, таємниці жіночої психології та гіркоту власних образ.

Мій сусіда виглядав на років сорок: худорлявий, чорнявий у білій, в геометричні фігурки, сорочці, вельветових жовтих штанях та сандалях на босу ногу. З кишені сорочки стриміли сонцезахисні окуляри в металевій оправі. Він зробив останній ковток, поставив кухоль, торкнувся залишків соломки і, не завважуючи мене, озирнувся довкола. Сягнув рукою до кишені по дрібняки й попрямував до автомата. Повернувся, потримав, погойдуючи, повний кухоль, доки не спала піна, відпив і сказав:

– - - Гарно йде, зовсім інакше, ніж у місті.

– --І приємніше, аніж у будень, – докинув я задля ввічливості.

Він дістав сигарети й запропонував:

– --Будете?

– --Не сваритимуть?

– --Скажуть – вийдемо на двір.

За два тижні, доки хворів, не торкався цигарок. Після запаморочливих перших затяжок здалося мені, що все кругом добре і на своєму місці, варто лише бути в цьому переконаним.

Виявилося, мій випадковий знайомий у нашому місті третій рік. Раніше мешкав у невеликому районному центрі. Коли батьки його померли, вирішили з дружиною спродати дім і перебратися сюди. Він майже натякав на мету, якій мала прислужитися та переміна, мов спонукаючи мене поцікавитися. І я запитав для годиться, як влаштувався він тут з роботою. «Що ж робота, – відповів, – вона скрізь однакова – хіба що масштаби різняться. Врешті, в цьому й полягав сенс переїзду».

Можна було подумати, що має на увазі кар’єру, та на обличчі в нього лежала тінь думки про щось інше.

Ще з півгодини ми посиділи на вулиці в затінку дерев. «Приємніше тут дихається, аніж у місті», – зауважив мій знайомий. Я всміхнувся: власне, ми були в місті, на острівці зелені й піску, оточеному водою. Однак він заперечив, що це зовсім інше. І знову за його словами вчувся мені смисл, відмінний од їхнього реального значення. Згадуючи перегодя нашу зустріч, навіть подумав, що непогана тема для оповідання: про бар’єр слів у прагненні людей до порозуміння.

Минуло місяців зо два після того випадкового знайомства. Літо зависало до осені й останні свої дні не прочахало від дощів. Була п’ятниця і два вихідних попереду – можливість зосередитися над власним, кілька тижнів занедбаним, рукописом. Якщо, звісно, відкласти на цей раз усе інше: хатні турботи, відвідини доньки, яку доглядає теща, похід у кінотеатр чи куди-інде з дружиною...

Міг би після роботи одразу рушати додому, попоїсти, трохи перепочити і сідати за письмовий стіл. Але п’ятниця потребувала своєї пожертви: мав бути вододіл між робочим тижнем і двома вільними днями, відданими тому, що чекає в тобі урочої години.