Слава ЗСУ!

Здебільшого він створювався узвичаєним способом: відкладалося набік чуже писання, набирав номер телефону того а чи того з приятелів, або ж вони випереджали мій намір, і домовлялися зустрітися. Ритуал звільнення від прожитого тижня складався з розмов про власні клопоти й просвітки в них, серед яких почесні місця посідали поява книжки або великої статті когось із нас, народження дитини, отримання квартири чи переміна місця роботи. Теми ці після склянки-другої вина ставали хвилюючими, перепліталися з покивуванням на чиюсь недоброзичливість, або підступні виправи супроти когось із нас, які, проте, заздалегідь приречені, бо є нас стільки-то друзів-приятелів і лише мусимо триматися незрадливо один одного. Не обходилося без того, щоб компанія не обростала ще двома-трьома знайомими і тоді водили козу до ночі.

Бувало – опинялися гуртом у майстерні друзяки-художника, або гостинного приятеля, незлостива жіночка якого ставила варитися картоплю і готувала закуску, а в особливо знаменних випадках – добувала з потаємного закапелку бажаної нам розрадниці. На той час, коли, набувшись товариствам, мусили розходитися по домівках, відчуття наші виходили на запаморочливі орбіти і сягали достойних їх вершин, котрі западалися до ранку і зяяли ковбанями змарнованого вчорашнього вечора, з яких годі було вибрьохатися за весь наступний день.

Тої п’ятниці мав твердий намір уникнути будь-яких пригод. Однак, хоч невелика розривка не завадила б. Тим-то, діставшись тролейбусом центру, згаяв годину в книгарнях і подався на свій автобус. Хоч до нього недалеко, видалося чомусь мені, що цю відстань так просто здолати не вдасться. І не тому, що надумав по дорозі спуститися у підвальчик випити кави.

0 цій порі там було ще досить вільно і жодного знайомого обличчя. Смакуючи напій, відчував майже жертовну втіху од власної затятості не сплюндрувати нині завтрашнього дня. Поблажливо поглядав на чоловіків, які по двоє-троє підпирали стіни, уявляючи, як мине для багатьох з них вечір.

Сходами спускався новий відвідувач. Перш, ніж він зустрів мій погляд, я впізнав його. Що ж, ця зустріч, була мені приємною – помірний відкуп моїй спраглості перекинутися з кимось словом, викурити по цигарці, перш ніж податися додому.

Ми привіталися – ще не забулись імена. Впала в очі надмірна його піднесеність од нашої зустрічі, й подумалось, що тут, у нашому місті, він досить самотній. От і до кав’ярні зайшов один, як і тоді, біля пляжу, в пивний бар.

Скоро ми вийшли надвір. Були приязні між себе, одначе розмова не в’язалася. Запропонував я пройтися парком, аби не стовбичити перед входам до підвальчика, не випробовувати долю на несподівані зустрічі.

У парку проминули виставку квітів, фонтан, літню естраду й опинилися в глухішому куточку. «Може посидимо», – запропонував мій попутник і ми вибрали місцину під старим кленом. Тут пахло осінню, і десь над нами кружляли птахи прощання. Застелили газетою зволожену лавку. Сіли, запалили, і все змінилося. Зник невидимий бар’єр, неначе подоланий нами в мовчанні.

Мабуть, йому стало добре, бо сказав легко й просто: «Гарно тут!» Зиркнувши на його погідне обличчя, подумав я, що в нього надто чутливе серце, як на дорослого. А щойно мовлені слова, здалося, стосувалися чогось більш визначеного, аніж обраної місцини. Мимоволі простежив за його зворушеним поглядом: неподалік нас великі червоні сонечка зліталися до білих тендітних квітів, що проростали з-під мокрої трави на ледь освітленій галявині.