Слава ЗСУ!

Зчудовано глянув на нього, та сусіда мій вже опустив погляд і струшував попіл з цигарки.

– Подамся я скоро звідси, – мовив стиха. «Куди?» – хотів запитати я, але затнувся, не добравши, чи слова його стосувалися переміни місця. Знову здалося, що вони про щось інше.

– Не можу я жити в цьому місті.,

– Чим же тут не до вподоби? – поцікавився я.

– Воно западається...

– Тобто, як?

І тут мені довелося почути дивну історію. Починалася вона з його дитинства, коли напосілись на нього сновидіння про великі міста, забудовані хмарочосами. Як на хлоп’яка, котрий виростав у селі, не велика й дивина. Тільки сни були надто одноманітні: хмарочоси випиналися з-під землі, тягнулися в небо, яскріли під сонцем і раптом похмурніли, зморщувались, усихали і розпадалися, а найбільші – провалювалися крізь землю.

Відслуживши армію, він вступив на геодезичний факультет, скінчив його і поїхав працювати до невеликого містечка, куди на той час перебрались із села його батьки. Часто доводилося по роботі виїздити в довколишні господарства для складання й перевірки різноманітних описів та планів їхніх земельних угідь. Багато зустрічав людей, для котрих земля була не тільки годувальницею, та й вони при ній – не лише споживачами плодів своєї праці. Спілкування з ними зачіпало в ньому струни, які, давно втративши первісне призначення хліборобської інтуїції, тепер очутувалися тремтливим впізнаванням себе. Умів слухати їх, відтак навчився чути й землю. Потім і бачити її. Як? А так: дивиться на засіяне весняне поле і звідкись знає, що на ньому вже років зо два не варто сіяти пшеницю, воно жде кукурудзи чи гарбузів, тож нинішнього літа й ще кілька поспіль не взяти з нього доброго врожаю. Або ж десь у лузі: якась місцина вчувається неспокійною, а круг неї земля розпростерлась надійно, врівноважено. Навіть оборіг степової дороги, порослий різнотрав’ям, говорив до нього на голоси і хор їхній сприймався по-різному: де застережно, де весело, а то й ніяк.

Немов скоряючись якомусь насиланню, брав у вихідні теодоліт, – а згодом і власноруч виготовлене приладдя, – і подавався до маленьких річечок, у старі та нові яруги, вимоїни, провалля, на осипи й заміряв там по кільканадцять разів з перервою в місяць. І відкрилось йому, що земля вміла «худнути й «товстішати». Натрапляв і на ділянки, здебільшого оброблені людьми, де вона постійно лише «збавляла ваги». Спробував брати проби ґрунтів, оддавав їх у лабораторію, одначе аналізи нічого не прояснювали, за ними все було більш-менш гаразд. Особливо привертали його увагу місцини, які неначе випромінювали силу, що шукала собі виходу. Саме повітря над ними було насичене напругою перемін. І справді: між двома його наїздами щось траплялося. Сірів попелом знайомий лан, або розчахувало блискавкою вербу в лузі, чи злива розмивала берег річки. Недавньої напруженості в землі не відчувалося. Можна було подумати, що в одному випадку вона вситилася чимось їй потрібним, а в іншому – віддала надмір сили. Обстежуючи такі місцини після подібних, малопримітних, як на байдуже око, катаклізмів, схилявся до думки, що вони – вияв захованого в надрах тяжіння до рівноваги.

Якось у відрядженні, розговорившись на жнивах із молодим комбайнером, відчув, як млоїться, мов упоєна молоком дитина, земля круг них. Збентежений таким потужним взаємовпливом, намагався догледіти прикмети його природи на обличчі свого співбесідника – хлопця-простака з ніяковою усмішкою. Прощаючись, потиснув йому руку і дотик її запам’ятав: як еталон для розпізнавання людського типу.