Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вітер у замкову шпарину. Роланд до темної вежі

Я був недостатньо дорослий, щоб бути впевненим у чомусь, але розумів, що часи настали надто жахливі, щоб заради розваги відправляти двох молодих стрільців на захід, хай навіть недалеко, в Дебарію. Та й назвати Стівена Дескейна жартівником ніхто б не зміг — навіть у найкращі часи.

— Я лише переповідаю те, що розказав мені Ванней. Ковбої, які волоком притягли в місто рештки тих двох манні, ніколи й не чули про такого звіра, як тигр. Проте описали вони його саме так. Їхні свідчення тут, про зелені очі та все таке інше. — Я витяг з внутрішньої кишені жилета два пом’яті аркуші паперу, які мені дав Ванней. — Глянути хочеш?

— З читанням у мене не дуже, — зізнався Джеймі. — Ти ж знаєш.

— Ну добре. Але повір мені на слово. Їхній опис один в один збігається з картинкою до старої казки про те, як хлопчик заблукав у старкбласт.

— Що за стара казка?

— Про Тіма Хоробре Серце… «Вітер у замкову шпарину». Але не зважай. Це не важливо. Ковбої могли бути п’яні, вони завжди напиваються, коли потрапляють туди, де є спиртне, але якщо свідчення правдиві, то Ванней каже, що ця істота міняє форму і скидає шкуру.

— Кажеш, двадцять троє загиблих? Ай-ай.

Налетів вітер, женучи перед собою солончак. Коні схарапудилися, а ми підняли нашийні хустки, щоб прикрити роти й носи.

— Жарко, чорт забирай, — відзначив Джеймі. — І цей клятий пісок.

Потім, неначе схаменувшись, що занадто розбалакався, він замовк. Мене це влаштовувало, бо було про що поміркувати.

Трохи менше, ніж за годину, ми виїхали на пагорб і побачили просто під собою яскраво-білий гасі. Він оббігав територію завбільшки з баронський маєток. За ним, спускаючись до вузького струмка, розкинувся великий зелений сад і виноградна лоза. Від її вигляду в мене рот наповнився слиною. Востаннє я їв виноград, коли шкіра в мене під пахвами була ще гладенька і безволоса.

Стіни гасі були високі, їх вінчали загрозливі іскри битого скла, проте дерев’яні ворота стояли відчинені, немов припрошували гостей. Перед ними сиділа на троноподібному кріслі жінка в білій мусліновій сукні та каптурі з білого шовку, що розвіювався довкола її голови, мов крила чайки. Коли ми під’їхали ближче, я побачив, що трон зроблено з залізного дерева. Безперечно, жодне інше крісло, якби не було виготовлене з металу, не витримало б її ваги, бо то була найбільша жінка з усіх, яких я бачив, велетка, яка стала б до пари легендарному принцу-ізгою Давиду Спритному.

На колінах у неї лежало якесь рукоділля. Можливо, вона плела ковдру, але на тлі її товстелезного тіла і таких великих грудей, що кожна з них могла б затулити немовля від сонця, та річ виглядала не більшою за носову хустинку. Вона помітила нас, відклала рукоділля вбік і підвелася. Зросту в ній було шість з половиною футів[2], як не більше. В улоговині вітер віяв не так сильно, але сукня все одно тріпотіла на її довгих стегнах, з таким звуком, наче розвівалося на вітрі вітрило. Я згадав слова машиніста: вони жеруть мужиків. Та коли вона піднесла великий кулак до широкого рівного чола і вільною припідняла поділ сукні, щоб зробити реверанс, я мимохіть натягнув віжки.

— Хайл, стрільці! — вигукнула вона. Її голос звучав розкотисто, майже як чоловічий баритон. — Від імені Безтурботності й жінок, що тут замешкали, вітаю вас. Хай довгими будуть ваші дні на землі.

Ми й собі піднесли кулаки до лобів і побажали їй того самого вдвічі більше.

— Ви прибули з Внутрішнього світу? Гадаю, що так, бо ваша одежа не досить брудна для цих країв. Хоча вона стане брудною, якщо залишитеся довше, ніж на день. — І вона розреготалася так, наче віддалік грім прогримів.

— Так, ми звідти, — підтвердив я. Було очевидно, що Джеймі не скаже нічого. Він і за звичайних обставин був мовчазний, а тут стояв, мов громом уражений. Тінь жінки здіймалася в неї за спиною на побіленій стіні, висока, мов Лорд Перт.

— І ви приїхали впіймати шкуряка?

— Так, — сказав я. — Ви його бачили чи тільки з поголосу знаєте? Якщо так, то ми скажемо спасибі й поїдемо собі далі.

— Це не людина, хлопче. Навіть не надійся на це.

Не розуміючи, я дивився на неї. Підвівшись, вона виявилася такою високою, що її очі опинилися майже на рівні моїх, хоча я сидів на Юному Джо, хорошому великому коні.

— Це потвора, — пояснила жінка. — Чудовисько з Глибоких Розломин. Це не підлягає сумніву так само, як те, що ви двоє служите Ельду й Білості. Може, колись то й була людина, але тепер уже ні. Так, я бачила цю потвору і бачила, на що вона здатна. Сидіть на місці, не рухайтеся, і ви теж це побачите.

Попередня
-= 16 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

anonymous13436 23.08.2014

прекрасна книга, рекомендую


Додати коментар