Слава ЗСУ!

— Ясна річ, я не з тих. Я б нізащо. Я прихильник закону та Роду Ельдового.

— Як і ми всі. — Пікенз енергійно закивав.

— А якби я попросив вас подумати, чи хтось із сільчаників відбував термін у тюрмі Білі, поки її не закрили? — спитав я.

Стротер наче замислився, а потім сказав:

— Таких небагато. Четверо з кожного десятка, не більше.

У майбутньому я навчився добре контролювати своє обличчя, але в ті далекі дні ще був молодий, і Пікенз, мабуть, помітив мій переляк. Це викликало в нього посмішку. Але навряд чи він знав, що через свою посмішечку впритул наблизився до болю й страждань. Останні два дні були для мене важкими, та ще й хлопчик важким вантажем висів на моєму сумлінні.

— А ви думаєте, хто візьметься викопувати блоки солі з нещасної дірки в землі за копійчану платню? — спитав Стротер. — Законослухняні громадяни?

Скидалося на те, що Малому Біллу доведеться таки подивитися на кількох сільчаників. Лишалося тільки сподіватися, що той, кого ми шукали, не знав, що хлопчик не бачив нічого, крім його татуювання.

Коли я повернувся до камери, Малий Білл лежав на підстилці, і я подумав, що він заснув, але зачувши цокіт моїх підборів, хлопчик сів. Очі в нього були червоні, щоки — мокрі. Отже, не спав, побивався. Я зайшов у камеру, сів коло нього і обійняв за плечі. Для мене то не був природний жест. Я знаю, що таке втішати й співчувати, але виражати ці почуття я не дуже добре вмію. Проте я знав, що таке втратити одного з батьків. Це була та спільна риса, що поєднувала Малого Білла і Юного Роланда.

— Ти доїв цукерки? — спитав я.

— Щось не хочеться, — і він зітхнув.

На будівлю налетів такий сильний порив вітру, що вона задрижала, та потім стало тихо.

— Ненавиджу цей звук, — повторив Білл слова Джеймі Декері. Я мимоволі всміхнувся. — І цю тюрму теж ненавиджу. Можна подумати, що я злочинець, скоїв щось погане.

— Це не так.

— Може, й ні, але мені здається, що я сто років тут сиджу. Замкнений. А якщо вони не приїдуть до того, як стемніє, мені доведеться сидіти тут ще довше. Так?

— Я складу тобі компанію, — пообіцяв я. — Якщо в помічників шерифа знайдеться колода карт, можемо зіграти в Джека-Піддавця.

— Це для малечі, — похмуро мовив Білл.

— Тоді у «Гляньте» чи в покер. Умієш?

Він похитав головою і потер щоки. Знову потекли сльози.

— Я тебе навчу. Грати будемо на сірники.

— Краще розкажи казку, про яку ти говорив, коли ми були в пастушій хижці. Забув, як вона називалася.

— «Вітер у замкову шпарину», — нагадав я. — Але вона довга, Білле.

— Час у нас є, правда ж?

З цим я посперечатися не міг.

— Але попереджаю: в ній є й страшні моменти. Я слухав її, коли був маленький, проте я лежав у своєму ліжку, а поряд була мама. А ти, після всього, що пережив…

— Та ну, — відмахнувся він. — Оповідки відволікають. Якщо вони, звісно, хороші. А ця хороша?

— Так. Мені вона завжди подобалася.

— То розкажи. — Білл легенько всміхнувся. — А я дам тобі за це дві з останніх трьох цукерок.

— Нехай тобі лишаються. Я краще цигарку скручу. — Я задумався, з чого б почати розповідь. — Знаєш оповідки, які починаються зі слів: «Колись давно-предавно, ще до діда-прадіда»?

— Вони всі так починаються. Ті, які мені тато розповідав, — так точно. Розповідав до того, як я виріс і став надто дорослим, щоб любити оповідки.

— Людина ніколи не буде занадто дорослою, щоб слухати оповідки, Білле. Чоловік і хлопчик, дівчинка й жінка — ніхто не буває занадто старим. Ми живемо заради них.

— Правду кажеш?

— Так.

Я витяг тютюн і папір. Повільно скрутив цигарку, бо в той час іще не дуже добре вмів це робити. Коли цигарка вийшла саме такою, як мені подобається (край для затягування був звужений до отвору завбільшки з макове зерня), я запалив сірника, чиркнувши ним об стіну. Білл сидів по-турецькому на солом’яних підстилках. Він узяв шоколадну цукерку, покатав її між пальцями так само, як я свою цигарку, і запхав за щоку.

Я почав поволі й не дуже впевнено, бо в ті дні талант оповідача не належав до моїх чеснот… хоча з часом я навчився доволі непогано розповідати. Життя змусило. Усі стрільці мали бути хорошими оповідачами. І я потроху розговорювався, оповідь потекла легко і невимушено. Бо я почув голос матері. Він зазвучав з моїх власних уст: в усіх висхідних і низхідних інтонаціях, в усіх паузах.

Я бачив, як хлопчик потроху занурюється в оповідь, і це мене потішило — неначе я знову його загіпнотизував, але то був якийсь кращий, чесніший транс. Але найліпшим у цьому всьому було те, що я чув мамин голос. Неначе вона знову ожила, постала з глибин моєї душі. Авжеж, було боляче, але з часом я відкрив для себе, що все найліпше майже завжди таїть у собі біль. На перший погляд то було немислимо, проте, як казали старожили, світ перехнябився і котиться в прірву.