Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вітер у замкову шпарину. Роланд до темної вежі

— Це дарунок тобі, юний Тіме. Ключ. Знаєш, у чому його особливість?

Тім похитав головою.

— Це не простий ключ, а чарівний. Ним можна відімкнути будь-що, але тільки один раз. Після цього він стане ні до чого не придатним, як сміття, тож будь обережний і використай його за призначенням! — І Збирач розсміявся так, ніби то був найсмішніший жарт з усіх, які він чув. Від його подиху Тіму стало млосно.

— Я… — Він проковтнув слину. — Мені нема чого відмикати. У Лісовому немає замків, тільки на шинку і в тюрмі.

— О, я думаю, є один, і ти про нього знаєш. Чи не так?

Тім подивився у веселі чорні очі Збирача й промовчав. Проте високошановний кивнув, так, неначе почув відповідь.

— Що ти там кажеш моєму сину? — пронизливо закричала з ґанку Нел. — Дияволе, не вливай йому в вуха отруту!

— Не зважай на неї, юний Тіме, вона невдовзі дізнається. Вона багато знатиме, але мало бачитиме. — Збирач тихо загиготів. Зуби в нього були дуже великі й дуже білі. — Загадка для тебе! Зможеш розв’язати? Ні? Це нічого, відповідь прийде з часом.

— Іноді він її відкриває, — сказав Тім тихим голосом людини, яка розмовляє уві сні. — Витягає звідти гострило. Для леза сокири. Та потім знову замикає. А ввечері сидить на ній і курить, наче то стілець.

Збирач не запитав, що таке «вона».

— А він пестить її щоразу, коли проминає, юний Тіме? Як чоловік пестить улюбленого старого пса?

Пестив, звісно, але Тім цього не сказав. Бо казати не було потреби. Він відчував, що не було жодної таємниці, яку він міг би приховати від мозку, що цокав за цим довгим блідим обличчям. Жодної.

«Він грається зі мною, — подумав Тім. — Я просто забавка у нудний день у нудному селі, яке він невдовзі полишить. Але він ламає свої іграшки. Однієї його посмішки достатньо, щоб це зрозуміти».

— На ніч-дві я стану табором на Стежині Залізних Дерев, за колесо чи два звідси, — сказав Збирач своїм хрипким монотонним голосом. — Подорож була довга, і я стомився, забагато квакання довелося вислуховувати. У лісі водяться вурти, вервели та змії, та принаймні вони не квакають.

«Ти ніколи не втомлюєшся, — подумав Тім. — Тільки не ти».

— Приходь мене провідати, якщо схочеш. — Цього разу він не розплився в усмішці, а захихотів, мов шкодлива дівчинка. — І якщо наважишся, звісно. Але приходь уночі. Бо цей гадючий син любить поспати вдень, коли йому випадає така нагода. Чи сиди вдома, якщо ти боязкий. Мене не обходить. Вйо!

Це вже було сказано до коня, котрий повільно покрокував до сходів ґанку, де стояла, ламаючи руки, Нел, а поряд з нею сердито супився Великий Келз. Тонкі сильні пальці Збирача знову зімкнулися на Тімових зап’ястях — мов кайдани — і підняли його. Уже за мить він стояв на землі й дивився знизу вгору на біле обличчя й усміхнені червоні губи. Десь у надрах кишені відчувалося тепло ключа. Над хатою прогримів грім, з неба почало накрапати.

— Баронія дякує вам, — мовив Збирач, торкаючись пальцем, обтягнутим рукавичкою, краю свого крислатого капелюха. Відтак розвернув свого чорного коня й щез за пеленою дощу. Останнє, що встиг помітити Тім, вкрай його здивувало: коли напнулася важка чорна мантія, він розгледів великий металевий предмет, прив’язаний зверху до Збирачевих ґунна. Він був схожий на миску для вмивання.


Великий Келз широкими кроками спустився сходинками, схопив Тіма за плечі й затряс. Дощ приліпив тонке Келзове волосся до щік і струмками стікав по його бороді, що була чорною, коли він ступав у шовкову мотузку з Нел, а тепер густо посріблилася сивизною.

— Що він тобі сказав? Про мене щось? Якої брехні тобі наплів? Кажи!

Тім нічого не міг йому відповісти. Голова в нього так несамовито теліпалася, що аж зуби клацали.

Нел рвонулася сходами вниз.

— Припини! Відпусти його! Ти обіцяв, що ніколи не…

— Не лізь не в своє діло, жінко, — сказав він і вдарив її кулаком. Тімова мама впала в грязюку, де дощ, який уже припустив сильніше, заливав сліди копит, залишені конем Збирача.

— Виродок! — закричав Тім. — Не смій бити мою маму, більше ніколи не смій!

Коли Келз так само вдарив його навідліг, болю він не відчув, але перед очима спалахнула біла блискавиця. Коли світло розсіялося, він побачив, що лежить у калюжі поряд з мамою. Він був оглушений, у вухах дзвеніло, та все одно ключ, немов жарина, пропікав йому кишеню.

— А най би ви обоє в Ніс провалилися! — гаркнув Келз і пішов у дощ. За ворітьми він повернув праворуч, у бік короткої головної вулиці села. Тім не сумнівався, що подався вітчим до Ґітті. Усю ту Широку Землю він не пив (принаймні наскільки було відомо Тіму), але того вечора не втримається від випивки. І на сповненому скорботи обличчі матері (мокрому від дощу, волосся безсило поприлипало до почервонілої забризканої гряззю щоки) Тім прочитав, що вона теж це зрозуміла.

Попередня
-= 48 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

anonymous13436 23.08.2014

прекрасна книга, рекомендую


Додати коментар