Слава ЗСУ!

Хлопчик обійняв маму за талію, а вона його — за плечі. І так вони повільно побрели вгору сходами та зайшли в хату.

Вона не так сіла на стілець коло кухонного стола, як упала на нього. Тім налив у миску води, змочив рушника і ніжно приклав мамі до щоки, яка вже помітно розпухла. Трохи потримавши рушник біля щоки, вона без слів віддала його синові. Щоб зробити їй приємне, Тім узяв його і собі приклав до щоки. Рушник приємно холодив шкіру і трохи тамував гаряче пульсування.

— Гарненьке дільце, скажи? — спитала мати, щосили намагаючись, щоб її голос звучав невимушено. — Жінку побив, хлопчика вдарив, сам пішов у шинок.

Тім гадки не мав, що на це відповідати, тому промовчав.

Нел підперла голову долонею і втупилася у стіл.

— Я все зіпсувала. Я була налякана і не могла як слід усе обдумати, але це не виправдання. Краще нам було піти у світ.

Щоб їх вигнали? Забрали клапоть землі? Чи не досить і того, що татова сокира і щаслива монетка пропали? Втім, мама мала рацію в одному: усе було зіпсовано.

«Але в мене є ключ», — подумав Тім і намацав пальцями в кишені штанів обриси ключа.

— Куди він подався? — спитала Нел, і Тім зрозумів, що вона не Берна Келза мала на увазі.

За одне-два колеса на стежині. Де він чекатиме на мене.

— Не знаю, мамо. — Скільки він себе пам’ятав, то був перший раз, коли він збрехав їй.

— Зате ми знаємо, куди пішов Берн, так? — Вона розсміялася і одразу ж скривилася від болю в щоці. — Він обіцяв Міллі Редхауз, що більше ніколи не питиме, і мені обіцяв. Але він слабкий. Чи… чи це я слабка? Думаєш, це я його до цього довела?

— Ні, мамо. — Але Тіму здалося, що частка правди в цьому є. Не в її розумінні — вона не пиляла його, не розводила бруд у хаті, не відмовляла в тому, що чоловіки й жінки роблять у темряві, — а якось інакше. Тут була загадка, і йому стало цікаво, чи ключ у кишені допоможе її розв’язати. Щоб утриматися від спокуси торкнутися його знову, він підвівся й пішов у комору. — Що б ти хотіла з’їсти? Може, яєчню? Я посмажу, якщо хочеш.

Мама кволо всміхнулася.

— Спасибі, синку, але я не голодна. Піду краще полежу. — Трохи похитуючись, вона встала.

Тім допоміг їй дійти до спальні. Там вдав, що його зацікавило щось за вікном, поки вона знімала забризкану брудом сукню і надягала нічну сорочку. Коли Тім знову обернувся, мама вже лежала під ковдрою. І поплескала по матрацу коло себе, як іноді робила, коли він був маленький. У ті дні часом тато лежав у ліжку біля неї у своїх довгих кальсонах лісоруба і курив самокрутку.

— Я не можу його вигнати, — сказала вона. — Якби могла, то вигнала б, але тепер, коли ми розмотали мотузку, ця хата більше належить йому, ніж мені. Закон може бути жорстоким до жінки. Раніше я не мала причин думати про це, але тепер… тепер… — Її погляд став скляним і відстороненим. Невдовзі вона мала заснути, і, напевно, це було добре.

Він поцілував її в неушкоджену щоку і хотів було встати, та мати його спинила.

— Що тобі сказав Збирач?

— Спитав, чи мені подобається новий вітчим. Не пам’ятаю, що я йому відповів. Мені було страшно.

— Коли він накрив тебе своїм балахоном, я теж перелякалася. Я думала, він хоче забрати тебе з собою, як Червоний король у давній легенді. — Вона заплющила очі й знову їх розплющила, дуже поволі. І тепер у них з’явилося щось схоже на жах. — Я пам’ятаю, як він приїхав до мого батька, коли я була маленькою дівчинкою, ще пішки під стіл ходила. Чорний кінь, чорні рукавички й плащ, сідло зі срібними сіґулами. Його бліде лице часто снилося мені в кошмарах, таке воно було довге. І знаєш що, Тіме?

Хлопчик повільно похитав головою.

— Він досі возить ту саму срібну миску ззаду на сідлі, бо тоді я її теж бачила. Двадцять років минуло — еге ж, двадцять і ще бозна-скільки, — але виглядає він так само. Не постарів ні на день.

Її очі знову заплющилися. І цього разу вже не розплющувалися, тож Тім тихенько вийшов з кімнати.

Пересвідчившись, що мати заснула, Тім підійшов до валізи Великого Келза, яка стояла в задньому коридорчику (під старою подертою ковдрою вгадувалися квадратні обриси) перед кімнатою для взуття на вході. Коли він сказав Збирачеві, що в Лісовому лише два замк´и, той відповів: «О, я думаю, тобі відомо про ще один».

Він стягнув ковдру й оглянув вітчимову валізу. Валізу, яку той часом пестив, як улюблену кицьку, і на якій часто сидів уночі, пахкаючи люлькою у прочинені двері чорного ходу, щоб виходив дим.

Тім швидко пішов у передню частину будинку (не взуваючись, щоб не розбудити матір) і виглянув у вікно. На подвір’ї нікого не було, і на политій дощем дорозі не видно було Великого Келза. Нічого іншого Тім і не очікував. Келз, напевно, сидів зараз у Ґітті й набирався на ті жалюгідні останні гроші, що в нього лишилися, щоб зрештою нажлуктитися до непритомності.