Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вітер у замкову шпарину. Роланд до темної вежі

Вдова Смек міцно спала в кріслі-гойдалці, яке підтягнула поближче до ліжка Нел. Вуаль тихо здіймалася і опадала в такт хропінню. Очі у Нел були широко розплющені й повернулися на звук Тімових кроків.

— Хто прийшов?

— Тім, мамо. — Він сів поряд з нею на ліжко. — До тебе вернувся зір? Хоч трішечки?

Вона силкувалася всміхнутися, та розпухлі губи змогли тільки смикнутися.

— На жаль, досі темно.

— Ну нічого. — Тім підніс її руку, на якій не було шин, до губ і поцілував. — Може, рано ще.

Їхні голоси розбудили вдову.

— Він правду каже, Нел.

— Сліпа я чи ні, наступного року нас напевно виженуть, і що далі?

Нел повернулася обличчям до стіни й заплакала. Тім розгублено глянув на свою вчительку, а вона махнула йому рукою: іди, мовляв.

— Я дам їй щось заспокійливе, у мене є в торбі. А тобі, Тіме, треба до лісорубів. Поквапся, бо вони підуть у ліс.


З Пітером Коузінґтоном та Ерні Марчлі він міг розминутися, якби Болді Андерсон, один з трьох великих фермерів Лісового, не став біля їхнього сараю, щоб побазікати, коли вони саме запрягали мулів і готувалися вирушати на працю. Усі троє в похмурій мовчанці вислухали Тіма, а коли він нарешті замовк, щоб перевести подих, Простак Пітер узяв його за руку вище ліктя й сказав:

— Хлопче, ти можеш на нас розраховувати. Ми піднімемо всіх лісорубів села, і тих, хто працює в блоссі, і тих, хто ходить по залізне дерево. Сьогодні у лісі ніхто дерев не рубатиме.

— А я відправлю своїх хлопців до фермерів, — сказав Андерсон. — До Дестрі й на тартак.

— А як щодо констебля? — дещо схвильовано спитав Тугодум Ерні.

Андерсон опустив голову, сплюнув собі між чоботи й витер підборіддя долонею.

— Я чув, він подався на Таварес чи то браконьєрів шукати, чи до жінки, яку він там собі тримає. Але все ’дно Говард Таслі гівна вартий, був і завше буде. Ми самі все зробимо, скрутимо Келза ще до того, як він вернеться.

— А як буде сильно казитися, руки йому переламаємо, — докинув Коузінґтон. — Він ніколи не вмів пити і тримати себе в руках. Коли ще був Джек Рос, щоб його в шорах тримати, то ще все було так-сяк, але ви гляньте, до чого дійшло! Побив Нел Рос так, що вона осліпла! Великий Келз завше нерівно до неї дихав, і єдиний, хто не здогадувався, що…

Андерсон штрикнув його ліктем, повернувся до Тіма і сперся руками на коліна, бо був височенький.

— Тіло твого тата найшов Збирач?

— Так.

— І ти сам, на власні очі, бачив труп?

Тімові очі налилися слізьми, та голос майже не затремтів.

— Еге ж, бачив.

— На нашій ділянці, — сказав Тугодум Ерні. — У кінці нашого відрізка. Того, де хазяйнує зараз пукі.

— Так.

— Тільки за одне це я б його вбив, — промовив Коузінґтон. — Але ми привеземо його живим, якщо зможемо. Ерні, нам з тобою треба з’їздити туди й привезти… ну розумієш, останки… перед тим, як подамося на пошуки. Болді, зможеш сам кинути клич?

— Еге ж. Зберемося в крамниці. Ви там, хлопці, пильнуйте на стежині, але щось мені підказує, що ми знайдемо виродка у селі, десь заліг, п’яний у дупель. — А тоді, радше до себе, ніж до інших: — Я ніколи не вірив у ту байку про дракона.

— Почнемо за шинком Ґітті, — сказав Тугодум Ерні. — Він уже не раз там відсипався.

— Атож, атож. — Болді Андерсон глянув на небо. — Не подобається мені ця погода, ох не подобається. Надто тепло для Широкої Землі. Надіюся, бурі не буде, і молюся богам, щоб старкбласту не було. Бо це буде гаплик. Наступного року, коли приїде Збирач, не буде кому платити податки, бо нікого не лишиться. Хоча, якщо хлопчик правду каже, то він нам прислужився: викинув гниле яблуко з кошика.

«Зате моїй мамі він не прислужився, — подумав Тім. — Якби він не дав мені того ключа і якби я ним не скористався, вона б не втратила зір».

— Іди додому, — сказав Марчлі Тіму, м’яко, проте тоном, що не допускав заперечень. — Дорогою зайди до моїх і скажи моїй жінці, що тут у вас потрібна жіноча поміч. Вдові Смек треба додому, відпочити, бо вона вже немолода й нездорова. А ще… — Він зітхнув. — Скажи їй, що трохи згодом вони муситимуть прийти в похоронну контору Стоукса.



Цього разу Тім поїхав верхи на Місті, а вона зупинялася пожувати листя коло кожного куща. Коли він нарешті під’їжджав до рідної домівки, його обігнали дві підводи та двоколка, запряжена поні, й у кожній сиділо по дві жінки, охочих розрадити його матір і полегшити її біль.

Не встиг він поставити Місті коло Бітсі, як вийшла на ґанок Ада Коузінґтон і сказала, що він має відвезти вдову Смек додому.

Попередня
-= 61 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

anonymous13436 23.08.2014

прекрасна книга, рекомендую


Додати коментар