Слава ЗСУ!

— Я піду з ними.

— Ні, це діло не для маленького хлопчика. І так погано, що тобі сьогодні доведеться чатувати на нього з сокирою твого батька. Сьогодні ти маєш бути чоловіком. Завтра знову зможеш стати хлопчиком, а місце хлопчика, коли його мати так важко поранена, — біля її ліжка.

— Збирач сказав, що залишиться на Стежині Залізних Дерев ще на ніч-дві. Може, мені варто…

Рука, що кілька секунд тому ніжно гладила його руку, вхопила Тіма за зап’ясток, там, де шкіра була дуже тонка, і стисла міцно, аж до болю.

— Навіть не думай про це! Чи ж він не достатньо накоїв?

— Що ви таке кажете? Хіба це він винен? Мого тата вбив Келз, і Келз побив маму!

— Але то Збирач дав тобі ключа, і хтозна, що він ще міг зробити. Чи зробить, якщо йому випаде така нагода, бо по собі він лишає тільки руїни і плач, і так було з незапам’ятних часів. Думаєш, люди його бояться лише тому, що він може вигнати їх у світ, якщо вони не сплатять Баронії податку? Ні, Тіме, ні.

— А ви знаєте, як його звуть?

— Ні, та мені це й не потрібно, бо я знаю, хто він такий. Він жива чума. Колись давно-предавно, по тому, як він зробив тут свою брудну справу, про яку я не розповідатиму малому хлопчикові, я набралася рішучості з’ясувати, що до чого. Я написала листа в Ґілеад одній чудовій жінці, прекрасній і здатній зберігати таємниці, а це дуже рідкісне поєднання. І заплатила дзвінким сріблом за те, щоб посланець доправив листа і привіз відповідь… котру моя приятелька з великого міста благала спалити. Вона написала, що ґілеадський Збирач, коли не присвячує час своїй розвазі — збиранню податків, яке зводиться до вичавлювання сліз із нещасного робучого люду, — працює радником у лордів з палацу, які називають себе Радою Ельда. Хоча лише вони самі вважають, що мають кревні зв’язки з родом Ельдовим. Кажуть, що він великий чаклун, і частка правди в цьому є, бо його чари ти бачив на власні очі.

— Бачив-бачив, — кивнув Тім, згадавши миску. І те, як сей Збирач наче виростав, коли гнівався.

— Жінка, з якою я листувалася, написала, що деякі люди стверджують, буцімто він — сам Мерлін, той, що був придворним чаклуном у самого Артура Ельда, бо Мерлін, кажуть, безсмертний, він істота, для якої час плине у зворотний бік. — Під вуаллю пролунало зневажливе пирхання. — Та в мене від самої думки про це голова болить, бо це повне безглуздя.

— Однак у легендах Мерлін був білим чаклуном.

— Ті, хто каже, що Збирач — це сам перевдягнений Мерлін, також розповідають, що його перетягла на свій бік чорна магія Чародійської Веселки, бо йому доручили берегти її ще до падіння Ельдового королівства. Інші подейкують, що у своїх мандрах після падіння він знайшов якісь артифакси Древніх, вони його зацікавили, і його душа почорніла аж до дна. І начебто це сталося в Нескінченному лісі, там він досі тримає чарівну хатину, де час стоїть непорушно.

— Щось не дуже віриться, — сказав Тім… хоча думка про магічну хатину, де ніколи не рухалися стрілки й пісок ніколи не сипався на дно пісочного годинника, неабияк його зацікавила.

— Брехня собача це все, от що! — А помітивши його шокований погляд, додала: — Благаю прощення, та іноді висловитися можна лише лайкою. Навіть Мерлін не може бути в двох місцях одночасно: блукати Нескінченним лісом на одному краю Північної Баронії та прислуговувати лордам і стрільцям на іншому. Ні, податківець — не Мерлін, але він чаклун, і то чорний. Так сказала дама, яка колись була моєю ученицею, і я в це вірю. Саме тому ти не повинен більше до нього наближатися. Будь-яке добро, яке він запропонує тобі зробити, буде облудою.

Поміркувавши над цим, Тім запитав:

— Сей, а ви знаєте, що таке ші?

— Авжеж. Ші — це феї, які, за переказами, живуть у лісових хащах. Про них згадував темний чоловік?

— Та ні, то Солома Віллем розказував мені якусь казку на тартаку.

А нащо я збрехав?

Та глибоко в душі Тім знав відповідь.

Тієї ночі Берн Келз так і не повернувся, і це було на краще. Тім збирався стояти на чатах, але він був лише змученим маленьким хлопчиком. «Я лише на кілька секундочок заплющу очі, щоб вони відпочили», — так він сказав собі, коли лягав на солом’яну підстилку, яку спорудив за дверима материної спальні. Відчуття справді було таке, наче минуло кілька секунд, проте, коли він знову розплющив очі, хатину заливало вранішнє світло. Сокира його тата лежала поряд на підлозі, там, куди впустила її розслаблена рука. Він підняв її, запхав знову за пояс і побіг у спальню до матері.