Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вітер у замкову шпарину. Роланд до темної вежі

— Ні, хлопче. Та ми знайшли твого батька і привезли його в село. Твоя мати сказала, що ти попрощаєшся з ним за вас обох. Вона правду каже?

— Еге ж, так. — Тім підвівся, струшуючи сіно зі штанів і сорочки. Йому було соромно за те, що його застали сплячим, але вночі не вдалося як слід відпочити, бо мучили кошмари.

— То їдьмо. Візьмемо мою підводу.


Поховальна зала позаду кузні була єдиною трупарнею, яку могло дозволити собі село, бо ж настали часи, коли більшість сільського люду воліли самі, на власній землі ховати своїх небіжчиків, позначаючи могили дерев’яними хрестами чи плитами з грубо витесаного каменю. Дастін Стоукс (до нього неминуче прилипло прізвисько Пічка Стоукс) стояв перед дверима в білих бавовняних штанях, а не в своїх звичних шкіряних. Понад ними майоріла величезна біла сорочка, що спадала аж до колін і більше нагадувала сукню.

Дивлячись на нього, Тім згадав, що був такий звичай — вдягати біле до мертвих. Тієї миті він збагнув усе, вся правда відкрилася йому (як не відкривалася навіть тоді, коли він побачив під поверхнею течії води тіло свого батька з розплющеними очима), і його коліна підкосилися.

Простак Пітер підхопив його міцною рукою.

— Хлопче, триматися зможеш? Як ні, то не сором. Він був твоїм батьком, і я знаю, ти його любив. Ми всі любили.

— Я зможу, — сказав Тім. Повітря наче не хотіло набиратися в легені, тому слова прозвучали пошепки.

Пічка Стоукс приклав до чола кулак і вклонився. Вперше в житті з Тімом віталися як з дорослим.

— Хайл, Тіме, сину Джека. Його ка пішло на галявину, та те, що лишилося, — тут. Чи зайдеш ти подивитися на нього?

— Так, будь ласка.

Простак Пітер трохи відстав, і тепер уже Стоукс узяв Тіма за руку вище ліктя, Стоукс, котрий не був одягнений у шкіряні штани і не лаявся, роздмухуючи піч, а був убраний у церемоніальні білі шати. Стоукс повів його в маленьку кімнату, де всі стіни були помальовані лісовими пейзажами, Стоукс підвів до труни залізного дерева, що стояла посередині того відкритого простору, який завше символізував галявину наприкінці земного шляху.

Великий Джек Рос також був убраний у біле, хоча його вбранням був саван з тонкого полотна. Очі без повік захоплено дивилися на стелю. До помальованої стіни тулилася кришка труни, й усю кімнату виповнював кислий, однак приємний запах залізного дерева, котре зберігатиме тлінні останки бідолашного тисячу років чи навіть більше.

Стоукс відпустив Тімову руку, і далі Тім пішов сам. Перед труною став навколішки. Просунув руку під полотняний саван і намацав руку свого батька. Вона була холодна, проте Тім, не вагаючись, переплів свої живі теплі пальці з пальцями трупа. Так вони завше трималися з татом за руки, коли Тім був маленький і ще не вмів як слід ніжками чеберяти. У ті дні чоловік, що крокував поруч з ним, здавався височезним, дванадцять футів заввишки. І безсмертним.

Тім стояв навколішки біля труни і дивився на обличчя свого батька.


Коли Тім вийшов з похоронної зали, його вразило, що сонце вже хилилося до заходу, а це означало, що він пробув біля тіла батька більше години. Коузінґтон і Стоукс стояли біля купи попелу заввишки з людину на задвірках кузні й смалили цигарки. Про Великого Келза новин не було.

— Мо’, він шугонув у річку і втопивси, — висловив припущення Стоукс.

— Залазь-но, синку, на підводу, — сказав Коузінґтон. — Відвезу тебе до мамки.

Але Тім похитав головою.

— Спасибі, я пішки піду, як ви не від того.

— Поміркувати хочеш, га? Що ж, діло потрібне. А я поїду до себе. Вечеря мене там жде холодна, але я радо її з’їм. Таке з твоєю мамкою сталося, що ніхто на неї бурчати не буде, Тіме. Нізащо в житті.

Тім слабо всміхнувся.

Коузінґтон поставив ноги на грязьовий щиток своєї підводи, узяв у руки віжки, а тоді наче про щось згадав і нахилився до Тіма.

— Ти цеє, як ітимеш, то гляди, щоб десь той Келз не вискочив. Навряд щоб ти його побачив, бо вдень він ховається десь. А на ніч ми поставимо в тебе дома кількох міцних парубків чатувати.

— Дякую-сей.

— Та не дякуй. І зви мене Пітер, хлопче. Ти вже дорослий, будемо собі на ім’я. — Він простягнув Тіму руку й легенько потис простягнуту у відповідь. — Мої співчуття. Страшенно шкода твого батька.


Тім вирушив Лісовою дорогою, а червоне сонце хилилося до обрію праворуч від нього. Він відчував усередині порожнечу, наче з нього вишкребли душу, та, може, це було й на краще. Принаймні на той час. Його мати була сліпа, у сім’ї не було чоловіка, щоб заробляв на хліб, тож яке майбутнє на них чекало? Побратими-лісоруби Великого Роса допомагатимуть, як зможуть і чим зможуть, та в них були власні тягарі. Його тато завше називав будь-яку домівку вільним володінням, та Тім уже розумів, що в селі Лісовому жодна хата, ферма чи клапоть землі не мали справжньої свободи. Бо наступного року і всі роки по тому Збирач приїжджатиме знову зі своїм сувоєм імен та прізвищ. Зненацька Тім зненавидів далекий Ґілеад, котрий усе життя видавався йому (коли він узагалі про нього думав, а таке бувало нечасто) місцем, де збуваються мрії й на кожному кроці стаються дива. Якби не було Ґілеаду, не було б і податків. Отоді вони б стали по-справжньому вільні.

Попередня
-= 63 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

anonymous13436 23.08.2014

прекрасна книга, рекомендую


Додати коментар