Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вітер у замкову шпарину. Роланд до темної вежі

— Побачимо, як тобі це сподобається, гидото, — пробурмотів Тім і натиснув на гачок.

Звук був такий гучний, що Тіму спершу здалося, ніби чотиристволка вибухнула у нього в руках. Однак вибухнула не рушниця, а бридке гніздо очей на голові в рептилії. Вони пирснули чорнувато-червоним гноєм. Істота закричала від болю і вигнулася назад, на свій хвіст. Короткі передні лапи забилися в повітрі. Почвара впала у воду, забила ногами й перевернулася на спину, показуючи живіт. Довкола голови, що частково занурилася під воду, стала розпливатися червона хмара. Голодний вищир старезної істоти став посмертним. У деревах зашуміли, затріскотали й залопотіли крильми наполохані птахи.

Усе ще купаючись у тій холодності (й усміхаючись, хоч сам він цього й не усвідомлював), Тім відкрив чотиристволку і витяг зужиту гільзу. Вона ще диміла й була на дотик теплою. Він ухопив половинку хліба, узяв хлібну пробку в зуби і великим пальцем заштовхнув запасний патрон у порожню камеру. Потім рвучко закрив рушницю й виплюнув окраєць, що мав тепер присмак мастила.

— Ну підпливайте! — закричав він рептиліям, що збуджено плавали вперед і назад (горбок голови дракона, що лежав у воді, вже зник з поля зору). — Я вас ще пригощу!

І то була не бравада. Тім зрозумів, що йому справді хотілося, щоб вони підпливли ближче. Жодна інша річ (навіть сокира його батька, яка досі була в нього за поясом) не здавалася йому такою природною, як важка вага чотиристволки в лівій руці.

З берега долинув якийсь звук, і Тім не одразу зрозумів, що то було. Не тому, що він був дивний, а тому, що суперечив усьому, що він думав про глядачів дійства. Болотяники плескали в долоні.

Коли він повернувся до них обличчям, а в руці диміла рушниця, вони попадали на коліна, поприкладали кулаки до лобів і вигукували єдине слово, яке, здавалося, спроможні були вимовити. Те слово було «хайл», одне з небагатьох, що однаково звучало як у низькій, так і у високій мові, те, яке манні називали Фін-ґан, тобто «перше слово», те, з якого почав кружляти світ.

А може

Тім Рос, син Джека, перевів погляд з уклінних болотяників на березі на стародавню (але дуже дієву) зброю, яку тримав у руках.

А може, вони думають

Це було можливо. Насправді більш ніж можливо.

Ті люди з Фаґонара вирішили, що він стрілець.


Кілька секунд він стояв, мов громом уражений, і не міг поворухнутися. Дивився на них з купини, на якій боровся за своє життя (і ще міг програти). Вони стояли навколішки у високому зеленому очереті й болотяній твані за сімдесят ярдів од нього, поприкладавши кулаки до своїх пелехатих голів, і теж дивилися на нього.

Відчувши нарешті, що до нього впевнено повертається здоровий глузд, Тім зрозумів, що мусить скористатися їхньою вірою, поки ще є змога. Він силкувався пригадати казки, які розказували йому мама й тато, а ще ті, що їх читала вдова Смек учням зі своїх дорогоцінних книжок. Однак жодна, здавалося, не пасувала до ситуації, аж поки він не пригадав одну давню історію, яку чув від Скабки Гаррі, дивака, що працював на тартаку по кілька днів на тиждень. Старий Скабка був наполовину ідіотом. Він міг націлити на тебе палець і вдати, що тисне на гачок, а ще любив верзти всілякі нісенітниці — і стверджував, що то високою мовою. Але найулюбленішою його темою були люди з Ґілеаду, які носили в кобурах великі пушки і їздили на пошуки пригод.

Ох, Гаррі, сподіваюся, то ка підштовхнуло мене опинитися неподалік у той обідній відпочинок.

— Хайл, піддані! — закричав він болотяникам на березі. — Дуже добре вас бачу. Підведіться, в ім’я любові та служіння!

Кілька довгих секунд нічого не відбувалося. Та потім вони всі повставали і дивилися на нього своїми вкрай вимученими, глибоко запалими очима. Їхні щелепи відвисали мало не до грудей і всім обличчям надавали однакового виразу зачудування. Тім побачив, що у деяких були примітивні луки, а в інших до грудей виноградною лозою були прив’язані дрючки.

А тепер що казати?

Іноді, подумав Тім, годиться тільки неприкрита правда.

— Витягніть мене з цього проклятущого острова! — закричав він.


Спочатку болотяники лише німо витріщалися на нього. Та потім зібралися купкою і стали перемовлятись якимись незрозумілими рохканнями, бульканнями та гарчанням, від якого ставало не по собі. І коли вже Тім почав думати, що нарада триватиме вічно, декілька болотяників розвернулися і побігли геть. Один з тих, що лишилися, найвищий, обернувся до Тіма і витягнув обидві руки вперед. То таки справді були руки, хоч і було на них забагато пальців, а долоні поросли чимось зеленим і дуже схожим на мох. Той жест був ясний і промовистий: стій, де стоїш. Тім кивнув, сів на купину (як маленька леді Муфик на свій пуфик, подумав він) і взявся дожовувати рештки хліба. Одним оком він назирав за плавучими тварюками на випадок, якби їм забажалося повернутися, а в руці тримав чотиристволку. На шкіру йому сідали мухи й маленькі жуки. Тім їх відганяв, та вони все одно встигали напитися його поту. Він подумав, що як найближчим часом ніяких змін не буде, то йому доведеться стрибнути у воду просто для того, щоб втекти від набридливих комах, надто швидких, щоб їх прибити. Та тільки хтозна, що ще могло ховатися в тій болотяній твані чи скрадатися дном.

Попередня
-= 72 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

anonymous13436 23.08.2014

прекрасна книга, рекомендую


Додати коментар