Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вітер у замкову шпарину. Роланд до темної вежі

Коли Тім проковтнув останній шматочок хліба, на болоті, затягнутому вранішнім туманом, розлігся лункий стукіт. Наполохані птахи знову знялися на крило. Деякі були на диво великі, з рожевими чубками і довгими тонкими лапами, що загрібали воду, коли птахи здіймалися в повітря. Вони гучно улюлюкали, і той звук здався Тіму сміхом дітей, що з’їхали з глузду.

Хтось бє в порожню колоду, яку я так мріяв мати під рукою. Ця думка викликала в нього втомлену усмішку.

Стукіт тривав хвилин із п’ять, потім припинився. Болотяники на березі невідривно дивилися в той бік, звідки прийшов Тім — набагато молодший Тім, що по-дурному сміявся і йшов за лихою феєю на ім’я Арманіта. Болотяники позатуляли очі від сонця, що вже немилосердно просвічувало крізь нависле листя і випалювало туман. День знову обіцяв бути неприродно жарким.

Тім почув плюскіт, а невдовзі по тому з туману, що стрімко розсіювався, виник дивний безформний човен, зліплений з кори дерев, бозна-де назбираної. Човен плив, низько занурившись у воду й тягнучи за собою довгі плетива моху і водоростей. На ньому була щогла, але не було вітрила. На щоглі, мов матрос на вахті, щільно сиділа голова дикого кабана, довкола якої роїлися мухи. Четверо болотяників гребли веслами з якогось помаранчевого дерева, якого Тім ніколи не бачив. П’ятий стояв на носі в чорному шовковому циліндрі, прикрашеному червоною стрічкою, що спускалася на голе плече. Він вдивлявся вперед, іноді махаючи ліворуч, а іноді — праворуч. У тому, як веслярі виконували його вказівки, відчувалася тривала практика. Човен акуратно маневрував між купинами, що завели Тіма в його теперішнє невтішне становище.

Коли човен наблизився до чорної смуги стоячої води, де лежав дракон, стерничий нахилився, потім випростався, крекнувши від зусилля. У руках він тримав шматок туші, який, на думку Тіма, не так давно був одним цілим з головою, що прикрашала щоглу. Стерничий ніжно пригорнув її до грудей, не зважаючи на кров, що замастила йому волохаті груди й руки, та подивився вниз, у воду. А тоді пронизливо заухкав і кілька разів швидко прицокнув. Команда взялася за весла. Човен тримав курс уперед, на ту купину, де засів Тім, але Стерничий наче й не зважав на це, все захоплено вдивлявся у воду.

З тихим раптовим плюскотом з води вистромилася, наполовину розчепіривши пазурі, велетенська лапа. І сей Стерничий ніжно, як мати вкладає спляче дитя в колиску, поклав скривавлений шмат кабана у ту вимогливо простягнуту лапу. Пазурі зімкнулися на м’ясі, й у воду впало кілька крапель витиснутої крові. А потім, так само тихо, як і з’явилася, лапа зникла зі своєю даниною.

«Тепер ти знаєш, як задобрити дракона», — подумав Тім. Йому спало на думку, що він перебував у вирі надзвичайно цікавих історій, таких, що змусили б не лише Старого Скабку, а й усе село Лісове слухати з роззявленими ротами. Але Тім не знав, чи доживе до тієї миті, коли зможе їх розповісти.


Плоскодонка вдарилася об купину. Веслярі посхиляли голови й поприкладали кулаки до лобів. Стерничий зробив те саме. Він жестом показав Тіму залазити в човен, і той помітив, що на худій руці в нього теліпалися довгі смуги зеленого і коричневого моху. Та сама рослинність вкривала його щоки й поодиноко росла на підборідді. Навіть його ніздрі, здавалося, були забиті рослинністю, тому дихати він мусив через рот.

«І ніякі це не болотяники, — подумав Тім. — Це рослинники. Мутанти, які стали частиною болота, на якому живуть».

— Кажу спасибі, — сказав Тім Стерничому і торкнувся боком кулака свого лоба.

— Хайл! — відповів Стерничий і розплився в усмішці. Ті кілька зубів, що при цьому відкрилися, були зелені, та це не робило усмішку менш чарівливою.

— Добре, що ми зустрілися, — мовив Тім.

— Хайл, — повторив Стерничий, і всі підхопили за ним, аж болото задзвеніло: Хайл! Хайл! Хайл!


На березі (якщо землю, що тремтіла й чвакала під ногами, можна було назвати берегом) все плем’я скупчилося довкола Тіма. Від них ішов дуже сильний дух землі. Тім тримав чотиристволку в руці, не тому, що збирався стріляти чи бодай погрожувати їм, а тому, що вони виявляли таке очевидне бажання її пороздивлятися. Якби хтось із них простягнув руку, щоб торкнутися, він би поклав рушницю в торбу. Але ніхто рук не тягнув. Вони рохкали, вони жестикулювали, вони джерґотали по-пташиному, але, крім «хайл», ніхто не вимовив ні слова, яке Тім зміг би розібрати. Та коли він заговорив до них, то не було жодних сумнівів, що його розуміють.

Попередня
-= 73 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

anonymous13436 23.08.2014

прекрасна книга, рекомендую


Додати коментар