Слава ЗСУ!

«А хіба він живий?» — спитав Тім. Запитання було таке безглузде, що Нел розсміялася.

Його трусили, щоб розбудити — то було по-справжньому. Але не його мати. Коли Тім розплющив очі, то побачив, що над ним схилився Стерничий. Від нього так сильно пахло міцним потом і гнилими рослинами, що Тім ледь не розічхався. І був не ранок. Якраз навпаки: сонце спустилося до обрію і пускало червоне проміння крізь купи дивних вузлуватих дерев, що росли просто з води. Їхньої назви Тім не знав, зате знав ті, що росли на схилі за тим місцем, де пришвартувався човен. То були залізні дерева, справжні велетні. Під ними росли глибокі замети помаранчевих і золотистих квіток. Тім подумав, що його мама була б у захваті від їхньої краси, а тоді згадав, що вона більше не здатна їх побачити.

Вони наблизилися до краю Фаґонара. Попереду лежали справдешні лісові нетрі.

Стерничий допоміг Тіму перелізти через край човна, а двоє веслярів простягнули кошик з їжею і бурдюк. Коли Тімові ґунна лежали біля його ніг (земля тут не сочилася водою і не трусилася), Стерничий жестом показав йому, щоб відкрив полотняну торбу вдови. А побачивши, що всередині, уривчасто бібікнув, і його команда схвально захихотіла.

Тім витяг шкіряний футляр, у якому лежав металевий круг, і хотів було його передати Стерничому. Та той похитав головою і показав на самого Тіма. Усе було зрозуміло. Тім потягнув за язичок, що відкривав шов, і витяг прилад. На диво важкий, як на таку тонку і надприродно гладеньку річ.

«Я не повинен його впустити, — наказав він собі. — Вертатиму цим шляхом і поверну його, як повернув би позичену тарілку чи інструмент у селі. Таким же, яким мені його дали. Якщо я це зроблю, то знайду їх живими-здоровими».

Усі чекали побачити, чи пам’ятає він, як користуватися цим приладом. Тім натиснув на кнопку, яка витягала на світ Божий короткий штир, а тоді на ту, що викликала пищання і вмикала червону лампочку. Цього разу ніхто не сміявся і не ухкав. Діло було серйозне, можливо, навіть справа життя і смерті. Тім став повільно ходити по колу, а коли опинився обличчям до проходу між деревами (на місці якого колись, імовірно, була стежка), червона лампочка погасла і загорілася зелена. Прилад знову запищав.

— Усе ще північ, — сказав Тім. — Він указує шлях навіть після заходу сонця, правда ж? І якщо дерева надто густі, щоб бачити Стару Зорю й Стару Матір?

Стерничий кивнув, поплескав Тіма по плечу… а тоді нахилився і делікатно клюнув його в щоку. І бігом відступив назад, наче нажаханий власною хоробрістю.

— Нічого, — заспокоїв його Тім. — Усе добре.

Стерничий опустився на коліно. Решта зійшли з човна і наслідували його приклад. Вони поприкладали кулаки до лобів і прокричали «Хайл!»

Тім відчув, як на очі навертаються сльози, й придушив їх.

— Підведіться, мої вірні піддані… якщо ви вважаєте себе підданими. Підведіться в ім’я любові. І дякую.

Тубільці повставали й залізли назад на човен.

Тім підняв металеву пластину з написом.

— Я це поверну! Цілим і неушкодженим! Правда-правда!

Повільно (але з усмішкою, і це було чомусь жахливо) Стерничий похитав головою. Він востаннє подивився на хлопчика приязним довгим поглядом, відштовхнув жердиною хисткий човник від землі й поплив у той трясовинний закутень світу, що його вони називали своєю домівкою. Тім стояв і дивився, як човен поволі й статечно повертає на південь. А коли команда вітально підняла весла, з яких крапала вода, він помахав у відповідь. Він провів їх поглядом, аж поки човен не перетворився на примарне мерехтіння на смузі вогню, запаленого призахідним сонцем. Він змахнув з очей теплі сльози і (ледве) стримав бажання гукнути болотяних людей назад.

Коли човен зник з поля зору, Тім повісив свої ґунна на худенькі плечі, повернувся в той бік, куди показував прилад, і покрокував у глиб лісу.

Спустилася темрява. Спершу світив Місяць, та коли він торкнувся землі, те світло стало тьмяним і непевним… та й воно зрештою зникло. Стежка справді була, Тім був цього певен, але з неї легко було збитися в один чи інший бік. Перші два рази, коли це сталося, він зумів якось не вдаритися лобом об дерево, але втретє зіткнення уникнути не вдалося. Він думав про Мерліна і про те, чи могло бути так, що такої людини не існувало, і врізався грудьми в стовбур залізного дерева. Сріблясту тарілочку він у руці втримав, але кошик з провізією впав на землю, і все, що в ньому було, розсипалося.

Тепер доведеться повзати навколішки й збирати все. А якщо не хочу сидіти тут до світанку, то можу щось і не знай…