Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вітер у замкову шпарину. Роланд до темної вежі

Я підвівся й вийшов з камери.

— А можна мені піти? — спитав Білл.

— Краще побудь ще трохи тут, — відповів я і замкнув двері камери. — Я скоро.

— Сей, мені тут погано!

— Я знаю. Потерпи, невдовзі все закінчиться.

Я сподівався, що не помиляюся.


Коли я вийшов з контори шерифа, вітер надворі мало не збив мене з ніг, а в лице сипонуло шорстким солончаковим піском. Та попри ураган, на обох хідниках головної вулиці було повно люду. Чоловіки поприкривали роти й носи банданами, жінки — хустинами. На одній жінці я побачив капор, надітий задом наперед. Виглядало це дивно, проте від пилюки, мабуть, захищало добре.

Ліворуч від мене з білуватих хмар солончаку стали з’являтися перші коні. У фургоні, низько натягнувши капелюхи і високо — нашийні хустки, так, що тільки очі було видно, сиділи шериф Піві та Кенфілд з Джеферсона. За ними їхали три довгі підводи, відкриті для вітру. Їх було пофарбовано в синій колір, проте борти й підлога вкрилися білою сіллю. Вздовж кожного борту чиясь невміла рука повиводила жовтою фарбою: «СОЛЯНИЙ КОМБІНАТ ДЕБАРІЇ». На кожній підводі їхало по шестеро-восьмеро хлопців у комбінезонах і солом’яних капелюхах робочих, так званих клоберах (чи клатерах, точну назву я забув). На одному боці цього каравану їхали Джеймі Декері, Келлін Фрай і Келлінів син Вікка. З іншого були Сніп і Арн з ранчо Джеферсона і здоровань з пісочними вусами, підкрученими догори, і в жовтому пильовику під колір. Цей чоловік виявився констеблем Малої Дебарії… цю посаду він обіймав, коли не різався у «Фараона» чи в «Гляньте».

Ніхто з новоприбулих особливої радості не виявляв, але найменш радісними виглядали сільчаники. Легко було дивитися на них з підозрою і несхваленням, але я мусив нагадати собі, що серед них було лише одне чудовисько (тобто якщо шкуряк не вислизнув з нашої сітки). Інші в більшості своїй приїхали, напевно, з власної волі, коли їм сказали, що вони можуть допомогти покласти край лиху.

Я вийшов на проїжджу частину і накрив голову руками. Шериф Піві натягнув віжки просто переді мною, але я поки що не став звертати на нього увагу. Натомість подивився на шахтарів, що скупчилися на підводах. На око полічив їх — вийшло двадцять один. Тобто на двадцять підозрюваних більше, ніж мені хотілося, та значно менше, ніж я боявся.

— Люди, ви приїхали допомогти нам, і від імені Ґілеаду я кажу вам спасибі! — заволав я, щоб перекричати вітер.

Почути шахтарів мені було легше, бо вітер віяв у мій бік.

— Іди ти нахрін зі своїм Ґілеадом, — сказав один.

— Шмаркач-недоносок, — додав другий.

— Відсмокчи мені від імені Ґілеаду, — запропонував третій.

— Хочете, я примушу їх бути чемними? — спитав чоловік із закрученими вусами. — Одне ваше слово, юначе, бо я констебль того задуп’я, звідки вони приїхали, тому я за них начебто відповідаю. Вілл Веґ. — І він недбало торкнувся лоба кулаком.

— Нізащо в житті, — відказав я і знову підвищив голос: — Хлопці, хто хоче випити?

Невдоволений буркіт миттю припинився, і шахтарі здійняли радісний галас.

— То злазьте і шикуйтеся в чергу! — прогорлав я. — По двоє, коли ваша ласка! — Я широко їм усміхнувся. — А як не хочете, то йдіть к бісу з сухими горлянками!

Жарт їм так сподобався, що майже всі розреготалися.

— Сей Дескейн, — сказав Веґ. — Напоїти цих розбишак — не дуже вдала думка.

Та я вважав інакше. Жестом я підкликав до себе Келліна Фрая і вклав йому в руку два золоті зливки. Від подиву в нього очі полізли на лоба.

— Призначаю вас пастухом цього стада, — сказав я. — Поставите їм по два віскі на брата, не хочу, щоб вони повпивалися. З собою візьміть Кенфілда і ще оцього парубка. — Я показав на одного з підпасків. — Тебе звати Арн?

— Сніп, — відказав той. — Арн — то другий.

— Ага, добре. Сніпе, ти стаєш з одного боку шинкваса, Кенфілде — з іншого. Фраю, ти стаєш позаду них біля дверей і прикриваєш зі спини.

— Я б свого сина в «Угроблене щастя» не брав, — сказав Келлін Фрай. — Там бордель, щоб ви знали.

— Це й не потрібно. Сей Вікка займе позицію коло чорного ходу з іншим підпаском. — Я показав великим пальцем руки на Арна. — Ви, хлопці, маєте стежити, щоб жоден сільчаник не спробував вислизнути через чорний хід. Якщо помітите такого, кричіть і тікайте, бо то, найпевніше, буде наш тип. Зрозуміло?

— Угу, — кивнув Арн. — Ходім, малий. Може, як забратися з цього клятого вітру, то й цигарку можна буде розкурити.

— Поки що ні. — Я підкликав жестом хлопця.

— Гей, пістолетику! — закричав один з шахтарів. — Ти даси нам сховатися від цього вітру, поки ще ніч не настала? Я, бляха, хочу горлянку промочити!

Попередня
-= 96 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

anonymous13436 23.08.2014

прекрасна книга, рекомендую


Додати коментар