Слава ЗСУ!

Один вівчар знав файно грати в пищалку. Як тільки заграє, то завжди приходять до нього дванадцять повітруль і починають танцювати.

Одну з цих повітруль вівчар покохав і хотів її взяти собі за жінку. Але ніяк не міг її спіймати, бо всі вони як потанцюють, так і зникнуть разом. Не знав вівчар, що робити, і вирішив піти до баби-босоркані. Розповів їй, як повітрулі ходять до нього танцювати і що одну з них він хотів би взяти собі за жінку, але не знає як.

Баба-босорканя сказала йому, що якщо заплатить, то вона порадить, що робити. Вівчар дав їй одну вівцю, і вона йому сказала, що як прийде в полонину в пищалку грати, то нехай візьме з собою дерев\'яне корито. Коли буде грати, хай прикриє себе тим коритом, але так, щоб міг бачити, де вони складуть свої хустини.

— Добре придивися, хлопче, де кладе свою хустину тота повітруля, котра тобі подобається. Грай на пищалці і поступово наближайся під коритом до того місця, і візьми хустину,— повчала баба-босорканя вівчаря.

Вівчар так і зробив. Наблизився під коритом до того місця і схопив хустину тої повітрулі, котру полюбив.

Коли повітрулі помітили, що з-під корита хтось схопив одну хустину, то кожна з них побігла взяти свою хустину. Одинадцять повітруль схопили свої хустини і зникли, а дванадцята залишилася і стала просити від вівчаря свою хустину. Але вівчар рушив у село, а повітруля пішла за ним. Дома він завертів хустину у ковбицю так, що ніхто про неї не знав, де е.

Тоді повітруля стала його жінкою і пізніше родила дитину — хлопчика.

Одного разу вівчар пішов у поле орати, а жінку і хлопця залишив дома і наказав жінці, щоб принесла йому в поле їсти.

Готує повітруля обід та й бачить, що не вистачить колотих дров, взяла та й розколола ковбицю і найшла там свою хустину. Зраділа вона, взяла дитину і пішла з другими повітрулями.

Чекав чоловік у полі обід, чекав і не дочекався. Вернувся додому і найшов хату відкриту і ковбицю розколоту. Мало посидів, пожурився і вирішив жінку з дитиною шукати. Замкнув хату, зібрався і рушив у дорогу. Ішов він довго полонинами та далекими краями. Одного разу дивиться, а недалеко від нього б\'ються три чорти. І каже він чортам:

— Що ви ся б\'єте?

Чорти йому й відповідають:

— Няньо від нас помер та лишив нам таке сідло, що куди хочемо, туди нас понесе, і таку шапку, що коли її покласти на голову, то нас ніхто не побачить, і такий кербач, що коли прийти ід горі і махнути тим кербачом, то гора ся розступить.

Послухав чоловік ці слова та й каже:

— Викопліть три ями і я вас поділю.

Як викопали чорти ями, то він кожного чорта ударив лівою рукою, і кожен чорт упав у свою яму. Тепер вівчар узяв те сідло, поклав собі на голову шапку, узяв у руки той кербач і каже сідлу:

— Неси мене туди, де є моя жінка!

Полетів далеко, дуже далеко, туди, де людська нога не ходила і людське око не заглядало. Бачить він здалеку одну маленьку хатину і вирішив зайти до неї. Приходить сміло до тої хатини, бо його там ніхто не видів. Підтягнув маленько свою шапку і найшов там свою жінку і свого сина. Син пізнав і дуже зрадів, що побачив батька. Жінка заплакала і каже синові:

— Ворон кістки би з твого батька сюди не приніс. Тепер вівчар показався і їй, і вона його пізнала. Вона вже на полювання не ходила, а тільки їсти варила тим одинадцяти повітрулям.