Слава ЗСУ!

Іван з Марією німо сиділи біля порожнього стола в крайній під черепицею хаті, якою закінчувався ряд домівок на Зрубі, а шістнадцятилітній Василько, який, долаючи замети, причовпав сьогодні пішки з Коломиї, щоб відсвяткувати з батьками Щедрий Вечір, непорозуміло вдивлявся в обличчя матері, дивуючись, чому вона не заставляє столу й не кличе до вечері, і аж здригнувся від докірливих слів спонуреного батька:

— І що тебе наднесло в таку стужу з тієї школи?

Та ще не встиг Василько відповісти на батькове питання якою–небудь марницею, бо як це так — не прийти додому на Йордан, коли голосно грюкнули сінешні двері, хтось там у потемках намацував кімнатну клямку, і врешті в клубках сивої пари, що вкотилася досередини знадвору, став на порозі молодий офіцер з погонами в дві зірочки, в збитому на потилицю синьому кашкеті з червоною околичкою, без шинелі, в розпущеній гімнастерці, на якій не було ні портупеї, ні паска, тільки звисала на ремінці набита планшетка.

Іван з Марією схопилися з лавиці, вмить здогадавшись, чого увірвався до хати офіцер, вони й не приглянулись до його зовнішнього вигляду — очі засліпила лише багряна околичка на кашкеті, що була прикметою червонорубашників, обоє разом глянули у вікно, за яким мали б метушитися солдатські постаті, а Василько незворушно сидів за столом і дивувався з безпричинності батькового докору: офіцер не навіював жодного страху, навпаки — його постать викликала співчуття і жаль.

Лейтенант якийсь час водив сторожким поглядом по господарях і хлопцеві, згодом його очі степліли, він ніяково розгладжував поли гімнастерки, поволі виходячи з розгубленості, й урешті заговорив прохально російсько–українською словесною сумішшю:

— Приключеніє трапилося, хазяїн: спугнулі ваші стєрви — сипнули з лісу по крайніх хатах… ну а я нємного замешкался у тої лярви, што на опушке, і впопихах оставіл шинель і рємєнь з кобурою, хай йому біс… Поможи, батьку, вєк буду помніть…

Іван з Марією перевели подих, а Василько аж тепер почав утямлювати, чому батько стурбувався його приходом з Коломиї: їх мають вивозити, і ось трапилася рятівна приключка…

— Як — допомогти? — спитав Іван тремтячим голосом, проте в очах спалахнули блискітки злорадності, їх запримітив офіцер, і його вродливе обличчя вмить налилося холодом.

— Принести треба, пойняв? — відказав жорстко.

— Та я можу… скільки там ходу до тої Олени… — Іван неквапно накидав на плечі кожуха й поглядав на Василька, наче якийсь знак йому подавав, і хлопець зрозумів: батько хоче, щоб він вступився з хати. — Та я можу, — тупцював господар біля порога, зволікаючи час. — Але ж то курва, най ся преч каже, і одних, і других з однаковою охотою приймає, — бурмотів, не зводячи погляду з Василька, поки той не кивнув головою.

Допоміг офіцер, він затримав Івана рукою за плече:

— Нєт, отєц, ти останєшся дома, а то ще в банду підеш з моїм пістолєтом або сюди бандерів наведеш — тут нікому вірити не полагаєтся… Нехай пацан побіжить, він ще малий, хто його там затримувати буде?

Запанувала в хаті тиша, та вмить її зрунтав лемент Марії:

— Не пущу, не пущу! Його ж уб’ють ті або ті!

Та Василько вже схопився з–за стола, він був височенький і набитий, від тривоги й несподіваної рішучості поповзли білі пасмуги по його щоках; збагнувши, що вирішувати ситуацію повинен зараз він, а не батько, хлопець притьмом вхопив кабатину, і ще не встигла отямитися Марія, як за ним стукнули сінешні двері.

Зойкнула мати, кинулася до дверей, крик, що мав вихопитися з її горла, спопелів у хрипоті, й тому Василька не наздогнав материн поклик — може, був би й зупинився за надвірним порогом; штовхнула Марія в груди офіцера, який заступив їй дорогу, той скрутив жінці руки й відкинув її на середину кімнати; Іван підхопив Марію, що заточилася й падала долілиць, пригорнув до грудей, заслоняючи долонями її голову від навислого офіцерського кулака; відчувши на мить себе в безпеці, вихопилася Марія з обіймів чоловіка, порвалася до напасника і так — з простягнутими вперед руками — закам’яніла, уздрівши неймовірне видиво.

Стояв перед нею її старший син Андрій — русявий, вродливий, у зеленій гімнастерці, такий самий, як був тоді, коли вмирав у неї на руках у пастушій колибі на Ґреготі, зрешетований московськими кулями: дівчина–зв’язкова дала батькам знати, що Андрій поранений — стріляв у нього начальник шешорського гарнізону лейтенант Шпола, коли партизан набирав води з джерельця під Ґреготом; і бігла Марія космацькою дорогою крізь ніч і день, поки не допала до полонини, на якій стояла пусткою колиба, й застала сина ще живого з побілілим, без кровинки обличчям, достоту таким, яке напливало тепер на неї від порога; Марія сахнулася назад, чей сама власними руками викопувала яму під Ґреготом й без домовини вкладала в неї тіло сина, горбок висипала й березове перехрестя втикала в жовту глину й відплакала–відридала — біль у серці встиг донині зашкарубнути, тільки лик Андрія завжди стояв перед нею, немов на збляклій фотографії; й ось він ожив, на одну тільки мить постав перед нею живий первісток з лютими, не синівськими очима; та враз образ Андрія зник, залишивши на своєму місці чужинця, який прийшов розправлятися з батьками за синові діла, — був він подібний до Андрія віком, поставою і синіми очима, які затінилися зніяковілістю й провинністю; Іван притримував дружину за плечі, щоб знову не кинулася на офіцера, й шепотів щось зовсім для неї незрозуміле: «То добре, що Василь пішов, може, то й добре»; Марія не вміла здогадуватися, чому чоловік так думає, вона вже не виривалася з його рук, ослаблена розпачем, й, дивлячись на зайду стемнілими очима, проказала: