Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вогненні стовпи

— Ти мав матір, вороже?

Здалося їй, що офіцер здригнувся від цих слів, він зблід на обличчі й ступив крок уперед, змахнувши перед очима долонею, немов марево проганяв, увіп’явся поглядом у посивіле Маріїне волосся й не мав сили відірвати очей: може, і йому когось нагадала господиня, та він тієї згадки не бажав до себе допускати і відказав грубо й виклично: «Не мав я матері!», проте ця відповідь супроти його волі забарвилася прихованою печаллю, і він змовк.

— Таж не гадюка тебе спородила! — злетіло із зшерхлих Маріїних губ, та враз вона злагіднилася смутком, що наплив на офіцерове обличчя, й подумала, що цей вродливий, такий подібний до Андрія юнак, не народився її ворогом: може, цієї миті він мозолить думкою мозок, викликаючи з глибин пам’яті образ матері, який денеколи видобувався з пітьми забуття, мов спалах магнію; може, видобувався на таку коротку мить, що схопити риси обличчя було йому невміч, а коли споглядав чужу жінку, воно окреслилось для нього чіткою лінією, мовби веденою на ватмані вправною рукою майстра, — від енергійного Маріїного підборіддя через стулку вузьких губ, горбинкою носа, відкритим полем чола й овалом гладко зачесаного волосся, що закривало вуха, й губилася лінія в пазусі, спливаючи вигином шиї; та жінка, певне, була молода і вродлива — забута сином нині ровесниця Марії.

Так воно могло бути, думала Марія, — і не знав лейтенант, чий то був образ, який вряди–годи з’являвся перед ним, нав’язливо спонукуючи пригадати людину, що за ним ховалася, осмислити її, взяти для галереї знайомих облич, щоб, поставлене на видноті, набуло воно родинного права; і хто була та жінка, котра навчила сина мови, якої він не забув і досі, і куди поділася; а може, цієї миті окреслився в пам’яті офіцера ще й образ чоловіка, який пригортав ту незнайому жінку так само, як тепер Іван Марію, бажаючи захистити від лихої сили, що шастала в помешканні зловісними тінями, і врешті ті тіні зникли, забравши з собою і чоловіка й жінку… Може, так було…

Надворі сизів від кріпості йорданський мороз, вимальовуючи на шибках папоротний праліс, крізь який пробиралася Василькова постать; Марія благала Бога, щоб не загубився син у диких хащах і запам’ятав стежку до рідного дому, а Йван молився в думці, щоб хлопчина надійно заховався в лісових нетрях від людського ока й не вертався з ворожою зброєю чи то без неї; на схололій плиті черствіла святвечірня кутя.

За вікном настоювалася студінь, із–за лісу викотилась на небо червона тареля місяця, й снігова габа густо замерехтіла срібними кришталиками, відбиваючи холодне сяйво нічного світила на замерзлі вполовину шибки й кидаючи до хати на долівку синюваті квадратові плахти.

Сутінок тіснився в кути, й у кімнаті завиднілося; щоб розігнати моторош, який цупко скував Іванову душу, нагадав чоловік Марії про вечерю, кивнув лейтенантові рукою, запрошуючи його до столу, офіцер не давав себе вдруге просити, бо таки добре проголоднів; Марія засвітила каганець й поставила його на припічок, сягнула друшляком у баняк, вийняла з прохололого окропу ще теплі вареники, вивернула їх у полумисок і переставила з плити на стіл макітру з кутею.

Офіцер нашвидкуруч втамував голод варениками, а тоді заглянув у макітру, сягнув ложкою, набрав куті й підніс до уст, він довго принюхувався до невідомої страви, що пахла медом, тертим маком й волоськими горіхами, запитливо глянув на господарів, які присіли скраєчку до столу й не бралися до вечері; Іван сягнув по пляшку, що, закоркована кукурудзяним качаном, сивіла на підвіконні, набулькав самогону в пугар й підсунув непрошеному гостеві, в офіцера ласо зблиснули очі, він не вагаючись вилив трунок у горло, подав собі ложкою в рот пахучої страви, захрумкотів і, повівши здивовано очима, спитав:

— Що ж воно за таке блюдо смаковите?

— Це кутя, завтра Водохреще, — стримано відказала господиня, проте від офіцерської похвали її чоло злегка розпогодилось. — Та ви, відай, і не знаєте, що то за свято… Знаєте? А чому б і ні, чей не за трьома морями народилися…

Лейтенант застановився, відклав ложку, пильно глянув на Марію, й знала вона тепер достеменно, що перед його очима знову постала вродлива жінка, яку намагався згадати: сидить вона серед гурту гостей за накритим столом, а до неї солодко тулиться маленький хлопчик і вдихає теплий медовий запах, що йде від жіночих уст, грудей, пахвин; жінка подає йому ложечкою до рота якоїсь неймовірно смачної страви, а посередині стола на трійці мерехтять воскові свічі; в кімнаті висить веселий гамір, за столом хилитаються чоловічі постаті, всі в однаковій одежі з тісно защепленими комірцями; гості гаморять, сміються, п’ють, співають, бадьоро вигукують, вряди–годи підводяться й цоркаються дзвінкими келихами, а тоді брязкотять на їхніх поясах шаблі; на вішалці висять круглі кашкети з блискучими тризубими бляшками; врешті найприємніший для хлопчика чоловік перехиляється через стіл, п’янко дихає на нього терпким тютюновим запахом, підхоплює малого попід пахви, міцно пригортає до себе, голівка дитині відразу хилиться до сну, найсмачніша в світі страва, що має запах тертого маку й волоських горіхів, перемінюється в ротику на мед і солодко стікає в горло; й чує хлопчик перед сонним забуттям слова, що їх вимовляє старшина: «Струнко, панове! До походу!»

Попередня
-= 101 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар